Сумська обласна наукова бібліотека

Микола Миколайович Неплюєв народився 11 вересня 1851 р. у містечку Ямпіль Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Сумської області). Він з'явився на світ "у чесній дворянській родині", предки його ще за "Святого Невського із Варяг прийшли" в Новгородську землю, "на бояр їх ставили царі Московські, попалив їхні дідизни цар Грозний, Великий Петро до Венеції вчитись посилав".

Герб дворян Неплюєвих

I служили його предки "вірою-правдою у знатних чинах цареві православному". У Брокгауза і Ефрона сказано, що "Неплюєви - дворянський рід, що походить від боярина Андрія Кобили, родоначальника царюючого роду Романових, Шереметєвих, Количевих та інших... занесений до VI і II ч. родовідної князів С.-Петербурзької, Чернігівської, Оренбурзької, Орловської і Сімферопольської губерній".

Тож, мабуть, годилося б молодому Неплюєву - синові дійсного таємного радника, предводителя дворянства Чернігівської губернії Миколи Івановича Неплюєва й Олександри Миколаївни (у дівоцтві баронеси Шліппенбах - родички знаменитого воєначальника Карла XII) йти "за прикладом дідів і прадідів служити". Але, як засвідчив герой нашої оповіді, "на роду так видно не було написано".

Уже в ранньому дитинстві Микола Неплюєв виявив глибоку релігійність. Його підручною книгою стає Євангеліє, читати яке вранці й увечері зробилось для нього духовною потребою, як і молитися.

Була, щоправда, смуга в неплюєвській молодості, позначена духовною кризою. Її спричинила неспроможність узгодити щирість дитячої релігійності з офіційним богослів'ям, яке налягало на "грізно-суддівські" функції Божественного, який засуджує людину за всяку провину на вічні пекельні муки. Від казенного "Закону Божого" на Неплюєва, звиклого розуміти й відчувати Бога як "джерело Любові, Світла і Свободи", дмухнуло мертвотним духом похмурого аскетизму. Зіткнення з системою "державного богослів'я" для Неплюєва мало за наслідок те, що він на якийсь час цілком відійшов від церковного життя і "навіть молитися не міг, а саме звернення до жорстокого, мстивого й могутнього божества" видавалося йому за "щось ганебно-користолюбне, блюзнірське, за зраду любові"...

Родина Неплюєвих: Микола Миколайович з матір"ю - Олександрой Миколаївной та сестрами - Марією та Ольгою.

Криза, яку переживав Неплюєв, трапилась під час навчання на юридичному факультеті Петербурзького університету. В ці роки розпочалася для не дуже товариського студента пора "тривалої роботи думки", яка зрештою й зумовила його прагматичний вибір.

Проте він, як отой лєсковський Однодум, розпочинає зводити власний лад праведності. Неплюєв поставив собі за мету розпочати конспектування Святого Письма, аби видати конспект з власним тлумаченням.

Перші спроби опублікувати конспект-інтерпретацію спіткала невдача: церковна цензура наклала заборону, побачивши у неплюєвському тлумаченні елементи єресі. Поталанило видати працю лише 1885р. за кордоном, у Лейпцігу під назвою "Благовест Библейский", а в Росії вона побачила світ тільки 1901р., зазнавши значних цензурних спотворень. Лише завершивши цю працю над Біблією, Неплюєв визнав за собою право "виховувати інших".

Закінчивши університет і відбувши трирічну дипломатичну службу у складі російського посольства в Німеччині, Микола Неплюєв дійшов твердого переконання, що тільки служіння поліпшенню становища селянства є історичним покликанням його як російського поміщика і "розумним смислом" його життя.

1880р. Неплюєв публікує свою першу програмову брошуру "Историческое призвание русского помещика", у якій звертається до землевласників Росії з доволі абстрактним закликом "струсити з себе апатію" і "зробити Росію невпізнанною за короткий час", а для того заходитися довкола організації великих сільськогосподарських артілей і освіти селянських мас.

М.М.Неплюєв. Фото 1907.

Наступну невеличку працю "Совесть. Страницы из жизни помещика" Неплюєв опублікував через три мисяці опісля першої. У ній він дає відповідь на досить численні відгуки на свій "поміщицький маніфест". Відгуки були "лаконічні, але не недвозначні".

Справді, у його ранніх працях був присутній патетичний ідеалізм. Прикметно, що на тій стадії молодий поміщик-інтелектуал практично не пов'язує обстоювану соціальну програму з особливостями свого релігійного світогляду. Його погляди набули викінченості лише кількома роками пізніше, у найважливішій книзі "Что єсть истина?".

Тут світорозуміння М. Неплюєва однозначно співвідноситься з євангельською відповіддю на риторичне запитання Пілата. Сприймаючи Христа як "дорогу, і правду, і життя", Неплюєв не має сумніву в тому, що "пізнання абсолютної істини може дати людині тільки Бог". Не погоджуючись з раціонально-моральнісною категоричністю Л.Толстого, який заявляв, що "у церкви нічого не лишилося, крім храмів, ікон, парчі і слів", Неплюєв, здавалось, приймає ортодоксальну православну формулу, згідно з якою церква є "сукупність усіх істинно віруючих на небі і на землі під верховенством Ісуса Христа".

Зараховуючи до формальної, "зовнішньої" сторони церковності її адміністративно-організаційну та обрядову структуру, Неплюєв дорікає багатьом представникам духівництва за нездатність "навчити розуміння істини Божественного Одкровення". У цій, критичній, частині своїх міркувань про "земну церкву" Неплюєв розвиває мало не протестантські думки наприклад, співчутливо говорячи про секти, "сперті на вивченні Євангелія, на прагненні узгодити життя з правдою Божою.

Не дивно, що після такої відвертої демонстрації своїх конфесійних симпатій Неплюєву довелося ще дуже довго відводити від себе ідеологічні звинувачення у відхиленні від офіційного православ'я.

Звертаючись до своїх сучасників як до "вигнанців з раю", "земних співв'язнів", Неплюєв виходить з визнання брутально-язичницького характеру навколишнього життя. Людство, яке не прагне "світлого Преображення", а тільки вперто виправдовує себе зведенням власної хтивості до рангу природних законів, вносить у життя "хаос думки матеріалістичної науки", за словами Неплюєва, "безсило метушиться, шукаючи козла відпущення, покладаючи відповідальність за лиха свого життя на духівництво, на владу, на військо, на суди, на гроші, на все, окрім вільної, злої волі свого холодного злостивого духу".

Ставлення Неплюєва до наукового матеріалізму однозначно негативне… У своїх роздумах він знову і знову віднаходить чимраз нові аргументи-метафори супроти цієї, за його визначенням, "духовної чуми": "Матеріалізм - то є релігія антихриста; найбільш підхожа хитрість розуму для рабів гріха, котрі не жадають свободи духу...".

На думку Неплюєва, матеріалістична свідомість - це межова форма духовної сліпоти, принизливе видовище жалюгідного розуму з його незграбною спробою "посісти престол знищеного Бога". Розум і душу невіруючої людини Неплюєв порівнює з порожньою книгозбірнею.

"Язичницьким" вважає Неплюєв і устрій сучасної йому державності, пояснюючи це тим, що життя "за звичаєм світу цього" (себто - не сперте на християнські цінності) зводить більшість політичних проблем до брутальних змагань за першість. Для цих змагань і потрібні, на його погляд, складні законодавчі системи.

Було б, одначе, малоперспективним, шукати у Неплюєва елементи анархізму, оскількі його політичні вподобання здаються радше консервативними. Неплюєв відкрито полемізує з радикальним "інституційним нігілізмом Л.Толстого.

Неплюєв - послідовний прихильник монархічної форми правління, двома підпорами якої для Росії він визнає "православ'я і самодержавство". Таке правління цілком супротивне "язичницькому демонізму", бо ж цар "має за обов'язок здійснювати" божественні закони в житті своїх підданих!"

Хутір Воздвиженськ. Дім М.М.Неплюєва
(зберігся до наших часів). Фото 1903.

Неплюєв був ревним прибічником ідеї скликання Всеросійського церковного собору. Влітку 1906 р. в "Трудах Киевской Духовной Академии" він публікує статтю "Голос віруючого мирянина з приводу наступного собору", а на початку 1907 р. виступає з рядом лекцій у Москві, де висловлюється за негайне скликання собору.

У своїх оцінках явищ культури Неплюєв часом занадто категоричний. Не можна, гадає він, обожнювати мистецтво, зрікатися розуміння художніх творів з християнської точки зору, адже, надихаючись вільним вибором тем для творчості, митець змушує своїх читачів жити тими ж думками і почуттями. Для М.Неплюєва геніальність, на відміну від М.Бердяєва, який пізніше порушив цю ж проблему, зовсім не є рівноспасенна альтернатива святості. Тож неплюєвські висновки часто-густо патетично нещадні: "Ні, геніальний Пушкіне, укоханий літературний кумире, християнин не назве тебе своїм навчителем і не схилить перед тобою своє вільне чоло!".

Вельми прикметним є ставлення Неплюєва і до світогляду Ф.Достоєвського. Цього митця і мислителя вій цінував особливо і визнавав за можливе порівнювати! Пророчу силу його генія лише з проповідницькою могутністю таких легендарних оповідачів, як Соломон і Макарій Великий.

Отже, ідею кооперативного, артільного характеру нового економічного ладу Росії, що визріла у Неплюєва, він обстоює як "хліб насущний" і, водночас, як спробу повернення до "трудових общин апостольських часів", до ідеалу "гармонії віри і праці". Обґрунтовуючи свою "братсько-виробничу" концепцію, Неплюєв апелює до багатовікового досвіду монастирського життя. Проте його побут не може за нових часів "служити нормою", позаяк монастирі заперечують "земне життя", цілковито орієнту-ючись на потойбічний світ. Як на Неплюєва, очистити "велику ідею апостольських часів" від монастирських нашарувань і означає створити братську общину на засадах "братолюбства" і "безкорислової праці". Зрештою Неплюєв уявляє собі наступний соціально-економічний лад Росії, а надалі і цілого людства у формі трудових общин - селянських, ремісничих, торговельних, "відомчих" і навчальних. Як же втілюється в життя ця своєрідна християнська позиція Неплюєва? 4 серпня 1881 р. він бере на виховання 10 найбідніших селянських дітей і відкриває притулок, який через чотири роки було розбудовано і перетворено на чоловічу сільськогосподарську школу, у якій усі вихованці були практично на повному утриманні фундатора. Система виховання, запроваджена в школі, мала за передумову гармонійний розвій "усіх трьох сторін людської природи": розумової, фізичної та моральної. Навчальний рік у школі тривав з 1 жовтня до 1 квітня; решту часу діти працювали на ланах і в майстернях. Влітку канікул заведено не було, а відпусток зовсім обмаль, та й ті нетривалі.

Кабінет в домі Неплюєва

Програма занять практично не відрізнялась від програм інших навчальних закладів такого типу: Закон Божий (короткий катехізис, православне богослужіння, найважли-віші події з церковної історії); російська мова (етимологія, синтаксис, коротке ознайомлення з історією російської літератури);

географія (Росії та Європи); арифметика (прості та десяткові дроби, потрійні правила); геометрія (за підручником Малініна); фізика; елементарна хімія; анатомія і фізіологія; сільськогосподарська ентомологія; ботаніка; російська історія (за підручником Іловайського); законознавство (найголовніші закони, які стосуються селянського побуту); бджільництво; молочна справа; тваринолікування; землеробство; луківництво; короткі відомості щодо сільськогосподарської економії та рахівництва; лісництво; співи.

Курс навчання було розраховано на п'ять років. Упродовж перших трьох учні здобували, головним чином, загальноосвітню та загальну сільськогосподарську підго-товку (вступати до школи дозволялось дітям до 12 - 17 років усіх християнських сповідань). Останні два класи називалися спеціальними, а програми їхні мали за мету поглиблене вивчення профільних предметів, спеціалізацію за інтересами, випрацювання навичок в організації виробництва та управління. В атестаті зазначено було галузь сільського господарства, на "якій учень знався найбільш". Випускники школи діставали пільги щодо відбування війської повинності. Окрім того, учні, які успішно закінчили повний курс навчання, назавжди звільнялися від тілесних покарань. Висока якість навчання гарантувала вихованцям можливість одержати роботу поза братством, хоча це дуже засмучувало Неплюєва, який мріяв, щоб всі його вихованці вступали до "братських колоній", а не подавалися "торгувати на ярмарок життя".

1891 р. Неплюєв, цілком присвятивши себе обраній справі (до речі, він ніколи не був одружений), відкрив ще одну, цього разу жіночу школу, опікункою якої стала його мати, а сестри Ольга та Марія - виховательками.

"Черниговская земская неделя" у 1914 р., через кілька років після смерті М.Неплюєва, зазначала, що по всій Чернігівській губернії з її тримільйонним населенням нараховується загалом 8 сільськогосподарських шкіл, причому тільки дві з них (неплюєвські) - безкоштовні, і вони до того ж мають значну перевагу над рештою щодо рівня політехнізації, обсягу й глибини набутих знань, а також щодо рівня організації навчального процесу. Можна з певністю стверджувати, що Воздвиженські школи були унікальними просвітницькими закладами не тільки на Чернігівщині, а й у всій країні.

Хутір Воздвиженськ. Братство. Фото 1910.

Специфічною рисою організації неплюєвських шкіл були так звані братські гуртки вихованців. Усі учні поді-лялися на три категорії.

Вихованці-старшокласники із найбільш зразковою поведінкою складали "старший братський гурток", піклувальником якого був особисто сам опікун. Кожному членові гуртка доручалося виховання чотирьох-п'ятьох менших дітей, яких він мав "привести до підніжжя хреста Господня". Були й "позагурткові" вихованці, про яких Неплюєв висловлювався несхвально. Старший й молодший гуртки докладали зусиль, аби обернути "позагурткових" на "гурткових". Шкільна практика випрацювала багато заходів, за допомогою яких "старші" впливали на "молодших". Так, наприклад, кожний молодший вихованець мусив вести щоденник, який неодмінно читав старший і, зазначивши всі "видатні" події, переказував їх опікунові. По черзі старші вкупі з молодшими відвідували Неплюєва вдома, аби розказати про своє духовне життя, висповідатись і помолитись разом із наставником.

Крім членів старшого братського гуртка і "старшин" помічниками Неплюєва у справі виховання були викладачі Воздвиженської школи. Спершу тут викладали сторонні особи, які мали вчительські дипломи. Ці порівняно незалежні люди заважали Неплюєву запроваджувати в життя свої "братські" принципи. Від 1888 р. школі було надано право мати вчителів зі своїх же вихованців. Відтак з'явились нові викладачі, "в котрих розум упорядкований вірою у абсолютну істину християнського світогляду".

Сенс цієї педагогічної моделі полягав у тім, що цілком змінені п'ятирічним вихованням діти починають інакше мислити й почувати. У них з'являються особливі запити, отож їм уже "не подобається жити серед хижих вовків, у цьому світі боротьби і наживи".

Виховання "братолюбних" взаємин підтримувалось особливою, відмінною від офіційної, системою релігійного життя. Крім звичайних канонічних правил, у Воздвиженську були запроваджені - з дозволу покровителя братства єпископа Чернігівського і Ніжинського - деякі додаткові звичаї: читання особливих молитов, складених Неплюєвим і членами братства, "персональних" молитов за "братів", котрі відбувають військову повинність, мандрують тощо. З церковного амвону Неплюєв нерідко виголошував власні проповіді. Богослужіння супроводжувались співами братського хору. Інколи, наприклад у свята, Неплюєв виконував свої релігійні музичні композиції.

Отже, осереддям виховної системи Неплюєва була її морально-релігійна сторона в комплексі з політехнічною освітою. 3агалом, ця педагогічна система, безперечно, була доволі ефективною.

Було б помилкою уявляти, що культурне життя братства зводилося до релігійного виховання і професійної підготовки; навпаки - непогано було організовано самодіяльність, проводилися музичні та літературні вечори, ставилися вистави. Запрошені лектори часто-густо виступали з доповідями про російських та іноземних письменників, а сам Неплюєв на загальнобратських зборах оповідав свої враження від поїздок у Петербург або за кордон. Братська книгозбірня нараховувала близько 6000 томів; вихованцям дозволялося користуватись і бібліотекою опікуна. Плідно працював літературний гурток, вірші його учасників потрапляли і на сторінки загальноросійських видань. Серед вихованців Воздвиженського братства були навіть свої композитори.

Організаційна структура і механізм управління у Воздвиженському трудовому братстві мали авторитарний характер. Згідно зі статутом, члени братства поділялися на три ступені: повноправних, прийомних та членів-змагальників. Тільки повноправні брати були "господарями братства", визначали його звичаї, а також утворювали вищий орган управління - Думу з практично необмеженими повноваженнями. Очолював Думу нею ж "обраний" блюститель (від дня заснування братства і до смерті ним був Неплюєв). Тільки Дума мала право вирішального голосу в усіх внутрішніх справах та зовнішніх зв'язках. Прийомні члени братства мали рівні права в доходах з повноправними, корилися заведеному останніми звичаєві життя, але не брали участі у виборах Думи і блюстителя. Через обмежену кількість повноправних братів і специфічну процедуру переходу з прийомних у повноправні більшості членів братства судилося назавжди лишатися неповноправними.

Повноправні члени братства складали його еліту, а Дума була монопольним керівником і розпорядником фінансів, твердинею релігійно-моральних засад. Доречним було б додати, що на випадок розпуску братства владою (саморозпуск заборонявся статутом) усе його майно мало перейти у цілковиту власність тільки повноправних членів, аби вони поділили його порівну.

Воздвиженськ. Вінокурний завод.
Фото 1900.

Попри таку ієрархію, спосіб господарювання у братстві та організація праці в ньому, далеко випереджали свій час і багато в чому заслуговують на увагу і сьогодні. За характером виробничої діяльності братство поділялося на окремі "родини" (бригади), очолювані старшинами.

В економічному житті порядкувала господарська рада, підлегла Думі: спеціальні господарські комісії вирішували справи поточні. Братське господарство було багатогалузеве, інтенсивне, з непорушуваною десятипільною сівозміною (на тлі селянського трипілля), з розвиненим травосіянням, підсобними підприємствами, пасікою, фермами з породистою худобою. Добре було поставлено садівництво, його продукція навіть експортувалася. У братстві не схвалювали вузької спеціалізації, рекомендувалося опанувати декілька професій.

Оцінюючи ефективність такого типу організації господарства, можемо зазначити, що загалом продуктивність праці і якість продукції тут були вищі, ніж у навколишніх селян-одноосібників. Модель організації "братської праці" можна вважати одним з проміжних типів господарювання поміж колективним і фермерським виробництвом. Наочно демонструючи переваги великого господарства над дрібним, "артільно-братський підхід" виказував і притаманні колективному виробництву хиби: панування принципу зрівняльності у розподілі і споживанні, відсутність глибокого зацікавлення наслідками праці, спроби домогтися поділу власності поміж окремими "братами".

Чимало служителів церкви, попри заступництво, виявлене братству з боку єпархіального архієрея, категорично не визнавали ані трудових общинних ідей, ані підозрілих, на їхній погляд, неплюєвських новацій у релігійному житті, ані критики Неплюєва на адресу "невченого й недбайливого" духівництва. Вже тільки те, що братська Дума добирала й затверджувала кандидата у священики братської приходської церкви, обурювало їх до краю.

Дрібне й середнє чиновництво не дуже полюбляло братство за те, що там не вдавалося займатися здирством, як у селах: - перед Неплюєвим доводилося "ламати шапку". Заможна частина селянства вбачала у Воздвиженському артільному господарстві конкурента; та й Неплюєв у своїх творах прямо зазначав, що розвій сільського господарства у формі трудових братств звільнить найбідніших від кабали і визиску. Не завжди Неплюєв доходив згоди і з земством, яке виявляло спротив надмірному (на думку земських діячів) релігійному вихованню у неплюєвських школах і політехнізації освіти.

Складні взаємини виникли з основною масою місцевого селянства, яке Неплюєв за ставленням до братства поділяв на три групи: "перша (невелика) гаряче співчуває справі братства; друга (більшість) - ставиться цілком недовірливо, цураючись цієї незрозумілої новації; третя (невелика) -ненавидить нас фанатично". У тім часі селяни не знали іншого великого господарства, крім поміщицького, що було для них джерелом гноблення і неволі. Саме через те й виробився у селянства стійкий спротив до будь-якого великого господарства. Ототожненню артільної земельної власності братства з поміщицькою багато посприяло й те, що на чолі братства стояв великий поміщик. Траплялось, що селяни навіть підпалювали братське майно.

Отакий негативізм щодо його ідей та практики повсякчас вражав Неплюєва. "Мені вдалося, - писав він, - встановити дружнє спілкування з широким колом осіб у Росії, Німеччині, Франції, Швейцарії, Англії, Бельгії та ряді інших країн; видати за кордоном іноземними мовами чимало брошур... А от у себе, із сусідами справа не ладнається".

Не можна заперечувати й того, що чимало завинили у такому неприязному ставленні до себе і самі "неплюєвці", які фактично поділяли весь світ на дві половини: з одного боку - світ, що погруз у злі, "ринок наживи", "антихристи", а з другого - вони самі, "сумирні агнці", охоронці "царства істини" і "Божої благодаті". До навколишнього невченого й нужденного населення Неплюєв та його община були байдужі.

Відсутність благодійності за межами братства мимохіть впадала в око кожному, хто відвідав Воздвиженськ. Наприклад, Г.Меншиков писав, що "двадцятирічне перебування п.Неплюєва в його окрузі не позначилося нічим добрим в народному житті. Так само, як і 20 років тому, злидні тут просто вражаючі. Поміж дітлахів, котрі при мені тримали іспит до школи, величезна більшість із підірваним харчуванням. Медицина майже відсутня: в Глухівському повіті - один лікар припадає на весь повіт".

У квітні 1900 р. Неплюєв навіть думав, що справу йог життя "вже поховано". Опікунові відверто дали зрозуміти, що в братстві "панує задушлива моральна атмосфера",а братська Дума - така собі "закрита судова установа ", відносно до якої решта членів братства є " мовчазна покірлива" юрма дітей"; що у вихованні бере гору "похмура релігійність", "суха ідейність" та "нещадно суворе ставлення всякої самостійної думки". Цього разу братство пощастило зберегти, хоча з нього й вийшла частина ініціативних незалежно мислячих членів.

Після смерті Неплюєва 1908 р. братство (а радше - його Дума) вступила у володіння неплюєвськими маєтками. Вони становили понад 16 тисяч десятин землі з лісом, будівлями, худобою, реманентом, підсобними підприємствами. Загальна І вартість майна сягала 1750000 карбованців. Щорічні прибутки братства від маєтків напередодні Першої Світової війни становили 112 тисяч карбованців, а актив братства сягав двох мільйонів. Отож, братська Дума виявилась новим великим власником. Місіонерської ревності у Думи не було, і жодних філій Воздвиженського братства не виникло. Члени його, які раніше, працювали від рання до смеркання і жили за канонами "охайної, здорової, дешевої простоти".

Своє братство М.Неплюєв вважав лише першою ланкою у всеросійській, а потім і всесвітній системі трудових братств. Однак цим сміливим задумам не судилось справдитись.

Воздвиженське трудове братство такі і залишилось одним єдиним у в своєму роді експериментом.

(За матеріалами В.Н.Авдасьова, В.В.Ткаченко)

Видатні персоналії Сумщини

Меценати

Письменники, поети

Видатні земляки

Лауреати обласної літературно-краєзнавчо-мистецької премії

Спортивна гордість Сумщини

Топономіка Сумщини

Білопілля (кол. Крига) – місто, районний центр Сумської області. Розташоване на р.Вир, неподалік від впадіння в нього р.Крига. Засноване в 1672р. на місці фортеці Вир, збудованої в ХІ - ХІІ ст. для захисту від половців. Уперше згадується в 1111р. У 1239р. фортецю зруйнував хан Батий Січ. Поселення виникло під назвою Крига. Найменування Білопілля перенесене переселенцями з с.Білопілля на Київщині (нині село Козятинського району Вінницької області). Назва с.Білопілля, очевидно, походить від словосполучення "біле поле" виступає в означенні "вільне".

Буринь – місто Сумської області. Розташоване на залізниці Ворожба-Конотоп. Перша письмова згадка належить до 1688р. За народним переказом, назва походить від імені першого поселенця козака Бурого.

Велика Писарівка – смт. Сумської області. Розташоване на р.Ворскла. Засновано 1709р. Тут були хутори писарів вільної воєводської служби, від яких село й одержало назву. У другій половині ХVІІ ст. село належало полковому писарю А.Мартиновичу. Означення Велика вперше трапляється 1732р.

Глухів – місто, районний центр Сумської області. Розташоване на р.Есмань, пр. Клевені (бас.Десни). Відоме з 1152р. За народною етимологією, назву виводять від словосполучення глухе місце. Вірогідніше, в основі ойконіма лежить дохристиянське ім'я Глух.

Конотоп – місто Сумської області. Час заснування невідомий. Вперше згадується в 1638р., як опорний пункт шляхетської Польщі для агресії проти Росії. Розташоване на р.Єзуч біла впадіння в неї р.Конотоп, від якої й одержало назву. Деякі історики вважають, що Конотоп, як населений пункт існував ще до татаро-монгольської навали. Легенда розповідає, що під час переходу татарської кінноти в цих місцях у непролазних болотах загинуло багато коней та воїнів, тому й місцевість стала називатись конотопьем. Слово конотоп – “болотисте місце” або “кінський брід”, де грузли коні”. Неподалік від м.Конотоп село під назвою Грузьке, яка говорить про спорідненість природних умов місцевості.

Краснопілля – смт., рц.Сумської обл. Розташоване у верхів'ї р.Сироватка, л.пр.Псла. Засноване в 1651р. козаками і селянами, що прибули з Правобережної України. Збудований тут острог-укріплення одержав назву Краснопілля. Назва від словосполучення красний “гарний, красивий” і поле в розумінні “простір, край”.

Кролевець – містоСумської області. Розташоване на залізниці Шостка-Конотоп. Засноване в 1601р. Назву пов'язують з польським королем Сигізмундом ІІІ. Та навряд чи це так, бо Кролевець козаки швидко відбили в поляків, а в універсалі гетьмана Остряниці ще з 1638р. згадується “город повітовий Кролевець”.

Лебедин – місто Сумської області. Розташоване на р.Вільшанка. В Дулінському перемир'ї, укладеному в 1918р., згадується Лебединська сторожа. Її будівництво як укріплення на кордоні російської держави почалося в 1616р. Засноване в 1652р. переселенцями з Правобережної України. За легендою, селяни-втікачи, побачивши озеро, де плавали лебеді, назвали його Лебединим, а поселення – Лебедином. В.А.Никонов вважає бездоказовим пов'язувати назву з словами лебідь чи лебеда. В основі цієї назви він убачає власне ім'я. Лебедин – це значить “володіння Лебедя”.

Липова Долина – смт. Сумської області. Першу частину назви дано від р.Липівки, що в селі впадає в р.Хорол, а другу – від великої долини, по якій протікають річки. Засновано на початку ХVІІст. У цей час село належало одному з найбільших магнатів Я.Вишневецькому. У 1647 році тут налічувалося 150 дворів. Жителі зазнавали тяжкого соціального і національного гноблення. Завойовували свого часу село татари та грабували його, як могли. Звільнялося воно і піл час польсько-шляхетського панування. До нашого часу збереглися великі липи по обидва боки дороги, що простяглася через селище.

Недригайлів – смт. Сумської області. Засноване в 30-40-х роках ХVІІ ст. Розташоване на лівому березі р.Сули, при впадінні в неї р.Недригайлівка. Час заснування невідомий. Перша згадка відноситься до 1647р. Достовірних відомостей про походження назви немає. Одні виводять її від найменування р.Недригайлиха, що колись тут протікала й дістала, очевидно, своє найменування за характером течії. Інші ж, що більш імовірно, від прізвища одного з первопоселенців Недригайла, а вже від назви поселення походить гідронім. За легендою, назва походить від того, що нібито поселенці не здригнулися перед татарськими полчищами й дали їм рішучу відсіч.

Охтирка – місто Сумської області. Засноване в 1641 році селянами і козаками з Правобережної України. Походження назви остаточно не встановлено. Існує кілька гіпотез. Назву перенесено з найменування річки й гори Актир, що в перекладі з татарської мови означає “Біла скеля”.

Путивль – місто Сумської області. Розташоване на правому бер. р.Сейм, при впадінні в неї р.Путивльки. Вперше згадується в Іпатіївському літописі в 1146р., як одна з фортець Київської Русі. Походження назви остаточно не встановлено. Назву виводять від слова путь: воно лежить на роздоріжжі. М.Н.Тихомиров виводить назву від найменування р.Путивлька. Тієї ж думки дотримується М.Фасмер.

Ромни – місто Сумської області. Розташоване на правому березі р.Сула при впадінні в неї р.Ромен. Час заснування невідомий. Вперше згадується під 1096р., як фортеця Римьнъ, Роменъ. Зруйноване під час монголо-татарської навали. Потім згадується у "Списке русских городов ближних и дальних" (XIV - XV ст) у формі Роменъ, у XV - XVІ ст. - Старе румунське, пізніше - Нове Руменське, наприкінці XIV ст. - Ромни. Походження назви не встановлено. Існує ряд гіпотез. Одні дослідники пов6язують її з назвою міста-фортеці Київської Русі, про яке згадується в "Слові о полку Ігоревім". Назву виводять від найменування р.Ромен. Останнім часом вчені все більше схиляються до думки про перегляд етимології Ромна, вбачаючи, що назву можна реконструювати як Ромьнъ, порівнюючи її з утворенням Рим.

Середина-Буда – місто Сумської області. Розташоване на залізниці Конотоп – Брянськ. Виникло у другій половині ХVІІ ст. Назву пов”язують з розвитком ремесел у цих місцях: слово буда означало “підприємство, на якому виготовляли з попелу поташ”. За народним переказом, селище заснували переселенці, які прийшли сюди на чолі з козаком Середою, від прізвища його й виникла перша частина топоніма. Вони займалися виготовленням дьогтю, поташу, деревного вугілля, побудувавши тут буди. Це кустарне виробництво називали Середина Буда.

Суми – місто, обласний і районний центр Сумської області. Розташоване на правому бер.Псла, при впаданні в нього р.Сума. 1652 у давньому Суминому городищі, переселенці з містечка Ставище Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кондратьєвим заснували м.Суми. 1653 побудовано укріплення. Походження назви остаточно не встановлено. Існує кілька версій. За однією з них, нібито на березі р.Сума знайшли три мисливські суми. Їх навіть було зображено на гербі міста. Інші найменування виводять від українського іменника "сум" або ж дієслова "сумувати": перші поселенці, мовляв, сумували за своїм рідним краєм, на означення чого буцімто й назвали поселення. Такі тлумачення історично не обгрунтовані, являють собою народну етимологію. Найбільш імовірне походження міста Суми і сумина городища від р.Сума.

Тростянець – місто Сумської області. Лежить на р.Боромлі. Заснували в середині ХVІІІст. Селяни-втікачі – вихідці з с.Тростянця вінницької області. Названо за попереднім місцем проживання.

Шостка - місто Сумської області. Стоїть на р.Шостка, за якою й дістало назву. За переказами, річка називається так тому, що вона є шостою притокою Десни, рахуючи від місця, де вона впадає в Дніпро.

Ямпіль – смт. Сумської області. Найдавніша частина поселення зветься Клин. Ця назва існувала до 1674р., коли тодішній власник перейменував на Янпіль, що пізніше змінилось на Ямпіль. М.Т.Янко виводить цю назву від тюрського ям – “поселення”, де приїжджі могли поміняти коней”.

Бібліографічний список
Бабичева Е.А. Земледельческая лексика и топонимия Черниговско-Сумского Полесья в их соотношении //Матеріали четвертої Сумської обласної наукової краєзнавчої конференції. Ч.1.- Суми, 2001.- С.190-193
Сапухіна Л.П. Звідки походять назви м.Суми та річок Сума і Сумка //Матеріали четвертої Сумської обласної наукової історико-краєзнавчої конференції. Ч.1.- Суми, 2001.- С.107-110
Тищенко К.М. Литовські назви на карті Глухівщини //Збереження історико-культурних надбань Глухівщини: Матеріали першої науково-практичної конференції (18 квітня 2002р.).- Глухів, 2002.- С.30-36.
Янко М.П. Топонімічний словник України: Словник-довідник.- К.: “Знання”, 1998.- 432с
Кравченко В.І. До питання про дату заснування і походження назви міста Лебедин //Матеріали другої Сумської обласної наукової історико-краєзнавчої конференції. Ч.1. Історія.- Суми, 1994.- С.22-25
Черепанова Є.О., Бабичева О.Л. Історично-лінгвістичні основи географічних назв /на матеріали топонімії Сумщини/ //Пед.Сумщина.- 1999.- №1.- С.18-20
Назва вашого міста: до витоків //Сумська новина, 1991.- 2 листоп.

Геральдика

	Білопілля Давній герб Білопілля виконано в традиційних для української геральдики тонах. У верхній частині європейського (французького) пересіченого щита, на синьому тлі - золотий ріг достатку. На нижній частині, на жовтому полі - золоті зображення трьох водяних млинів. Млини на Білопільському гербі - звісно ж, аж ніяк не випадковість, вони свідчать про широкий розвиток млинарства вже при перших роках заснування білопільської, й інших козацько-слобідських сотень в нашім краї.
	Буринь Має форму щита с кольорами та елементами національної символіки, на якому зображені колоски пшениці і каштановий листок. Присутні елементи історичного велетня дуба - ровесника Бурині. Умовно зображена залізниця, що сприяла розвитку міста. Нижня частина щита голубого кольору символізує річку Чашу (в давнину порівняно повноводна річка), на березі якої розташоване місто. Голубий колір - символ краси та величності. Згори щит обрамлений дубовим вінком, що символізує міць та стабільність, достаток й чистоту прагнень. Герб затверджено у рік ювілею м.Буринь, 610-річчя з дня заснування (2002р.). Ідеї виконання: Дишковця Миколи Івановича, Чуприна Віктора Миколайовича, Удода Івана Гавриловича, Лопатіна Юрія Анатолійовича, Підлісного Юрія Віталійовича, Верповського Миколи Миколайовича, Бондаренка Павла Івановича.
	Глухів В 1729-1730 роках був розроблений проект герба для Глухова. Всіма елементами своєї символіки він представляв місто як гетьманську столицю. Але тільки в 1782 році була затверджена остаточна редакція герба: "Щит розділений на чотири частини; з них — у синім полі дві золоті булави, у зеленому — нагострений золотий постамент, у срібному — червоний прапор з Державним Російським гербом, у золотому — на червоному ратищі бунчук".
	Конотоп Герб Конотопа: у синьому полі - золотий хрест, під ним – срібний рогатий місяць, вгорі шестикутна зірка.
	Краснопілля Верхня частина - у малиновому полі - золотий хрест, над ним три золоті шестикутні зірки. Нижня частина - у білому полі - дві навхрест розміщені зелені гілки. Верхня і нижня частина герба - елементи відомих на території теперішнього символік - Краснопільсько-Сироватської сотні та герба Миропілля. Малинове поле - колір прапора Краснопільсько-Сироватської сотні. Носить у собі символічне поєднання героїчного минулого часів заселення території і героїчної історії часів Великої Вітчизняної війни. Золотий хрест символізує святість територіального та людського єднання, ствердження вічних християнських цінностей високої духовності. Три золоті шестипроменеві зірки - три основні складові частини, з яких склався сучасний район, кількість променів у трьох зірках - 18 територіальних утворень району (16 сільських і 2 селищних рад). Жовтий колір хреста і зірок символізує основний напрямок діяльності - сільське господарство з широкими нивами. Дві схрещені зелені гілки - елемент герба Миропілля уособлює красу рідного краю, щедрість і доброзичливість людей.
	Кролевець Елементи герба розташовані на "французькому" щиті, який традиційно використовувався для герба м. Кролевець. З 1782 року він був бірюзового кольору. У бірюзовому полі герба знаходиться зображення Архангела Михаїла з крилами, в одязі воїна, який стоїть на чорному змії, зв'язаному вузлом, тримаючи в одній руці оголений меч, а в другій - золоті ваги. Бірюзовий колір поряд з жовтим здавна є традиційною кольористикою Сумщини та герба міста Кролевець і відповідає національній та державній кольористиці. Герб Кролевецького району - це герб міста, відомий з 1644 р., затверджений з незначними змінами 4 червня 1782 року з доданням жовтої кайми (окантовки), яка є необхідним елементом герба, особливо при використанні останнього на прапорі Кролевецького району, що теж бірюзового кольору.
	Лебедин Герб міста являє собою щит на темно-зеленому тлі, що є символом густих лісів, які широкою смугою огортають місто з трьох боків. Посередині зображення білого лебедя на хвилях, що ніби відзеркалюють його у воді. Справа шабля-символ історичної ролі Лебедина, заснованого як "сторожа", "фортеця", місцеперебування тут аж до 1917 року регулярних козацьких (а пізніше - уланських військових частин). Шабля у піхвах, опущена лезом донизу, як ознака оборонного характеру військового життя міста. Зліва - зображення стиглого колоса - символ переважно аграрного характеру економіки міста.
	Липова Долина Запропонував житель Липової Долини, завідуючий відділом архітектури та містобудування виконкому райради, головний архітектор району Анатолій Йосипович Макієвський. На гербі зображене колосся і обрамлення герба подане у золотистому кольорі, адже це символіка хліба, сільськогосподарської Липоводолинщини, де знають ціну хліборобській праці, запашному короваю. Слова "Липова Долина" йдуть на червоному фоні, відразу яскраво "кидаються в очі" і солідно сприймаються. А далі перехід до ніжного синього. На його фоні жовте сонечко, дата утворення Липової Долини: 1647 рік. Внизу - річка мерехтить хвильками і чистотою контурів та білизною неторканності вабить зір лілей.
	Недригайлів Елементи герба розташовані на геральдичному щиті з верхнім синім та нижнім жовтим полями та білою окантовкою. Синій колір поряд з білим здавна є традиційними кольорами Сумщини. Силует пам'ятника мамонту у верхній частині герба - символ прадавнього минулого посульського краю. Золоті колоски, які обрамляють силует пам'ятника, символізують землеробство - основне заняття жителів району з прадавніх часів - і вказують на основні риси характеру: працелюбність, гостинність, любов до рідної землі. Сливи на жовтому полі в нижній частині герба є запозиченим елементом з історичного герба Недригайлова 1781 року. Вони символізують природну особливість і багатство цих земель і є елементом наступництва, спадкоємництва геральдичних традицій нашого краю.
	Охтирка На голубому полі – золотий хрест із сяйвом, який зображує знаменитість цього міста по великому числу прихожих богомольців.
	Путивль Герб Путивля затверджений досить пізно і не має ніякого вираження хвилюючої історичної долі міста. Наприкінці XVIII століття Путивль було включено до складу Курської губернії. І в серпні 1854 року він одержав герб: "Щит розділений на дві рівні частини: у верхньої — зображений Курський герб, а в нижньої золотий — червленого кольору горизонтальна смуга, на якій дві золоті цівки човників".
	Ромни Ромни від часів Київської Русі знані були як місто-фортеця Посульської оборонної лінії. У свій час ратуша Ромен мала печатку, де на могилі хрест зображений як знак похованих під Ромнами багатьох захисників міста. Ця символіка ввійшла й у герб міста, що був затверджений 4 червня 1782 року: "У зеленому полі на двуступеневому узвишші золотий хрест".
	Суми Сумський герб затверджено 21 вересня 1781 року: "На срібному полі три чорні сумки з срібними перев'язами і золотими ґудзиками". Це опис з легенди про заснування м.Суми. Зображений герб було затверджено 15 лютого 1991 року на 4 сесії Сумської міської ради.
	Опис герба Сумського району. Герб розділений на дві частини: у верхній на блакитному полі на пагорбі стоїть біла церква з золотими куполами. У нижній частині на зеленому полі два навхрест покладені жовті снопи жита. На щиті з повністю заокругленою нижньою частиною зображені геральдичні фігури, які відображають історичне значення та сьогодення району: церква – багаті духовні традиції, його відродження, снопи – сільське господарство, а зелене поле уособлює багатство та родючість.
	Тростянець В 1985 році до 325-річчя міста Тростянця міськрадою був проведений конкурс на кращий герб міста. Переможцями конкурсу стали Шевченко Лідія Іванівна та Харченко Володимир Іванович. Герб міста Тростянця символізує назву населеного пункту, який виник у часи переселення селян і козаків з правобережної України на Слобожанщину в середині ХVІІ століття. На гербі зображені три тростинки з листям, вигнутими від основи центральної тростинки до символічного зображення води у формі лука, розташованого на традиційному контурі щита з написом "Тростянець" у верхній її частині. В кольоровому зображенні - контури, листя, напис "Тростянець", контури зовнішнього і внутрішнього щита, - кольору світлого золота, середина головок тростинок - оранжево-коричнева.
	Шостка Щит з золотою каймою перетинає хвиляста лінія. Знизу на блакитному фоні золота козацька порохівниця, історія нашого міста. Зверху на сріблястому фоні – золота реторта (хімічна колба) – символ хімічної промисловості, та одночасно символічна цифра 6 (шоста притока річки Десна), всередині – чорною лінією кільцеподібна спіраль у вигляді намотаної плівки на бобину, графічно вирішеної як механічна шестерня.
	Ямпіль
Бібліографічний список Манько М.О. Програма курсу “Українська національна символіка”. - Суми: Мрія-1-ЛТД, 1999 Герби – С.73 – Білопілля С.74 – Глухів С.76 – Конотоп, Кролевець С.77 – Лебедин С.78 – Недригайлів С.79 – Охтирка, Путивль С.80 – Суми, Ромни С.82 – Шостка Гречило А. Українська міська геральдика. - К.: Львів: УГТ, 1998.- 192с. С.70, 95, 101 – м.Білопілля С.59, 73 – м.Глухів С.57, 58, 61, 73 – м.Конотоп С. 53, 73 – м.Кролевець С.70 – м.Лебедин С.70, 95, 101 – смт.Недригайлів С.60, 63, 70 – м.Охтирка С.62, 100, 136, 141 – м.Путивль С.52, 58, 72 – м.Ромни С.60, 63, 70, 140 – м.Суми С.131 – м.Шостка Сергійчук В.І. Національна символіка України: Наук.-худож. книга. - К.: Веселка, 1992.- 109с. С.54 – герб м.Охтирки Герб м.Глухова // Глухів. На зламі тисячоліть: Іст.-краєзн. нарис.- Суми, 2002 Герб м.Конотопа //Працелюбна й пісенна /Слобожанщина: Краєзн. нарис.- Суми, 2001.- С.1. Герб м.Кролевець //Місто рушникового дива: Краєв. нарис.- Суми-Кролевець, 2001.- титульна сторінка Герб м.Лебедин //Місто моє Лебедин: Буклет.- Суми, 2001 Герб смт.Ямпіль //Зелен-край. Ямпільщина: Нариси та портрети.- Суми, 2001.- титульна сторінка Герб смт.Липова Долина //Липова Долина: Краєзн. нарис.- Суми, 2000.- С.1. Герб м.Білопілля //Хроленко В.Г. Вир – Крига – Білопілля: Іст.-краєзн. нарис.- Суми, 1997.- титульна сторінка Герб Путивля //Луговской А.В. Путивль: Путеводитель.- Х., 1088.- С.49 Твои Гербы, родной Путивль: Из истории нашей геральдики //Путивльские ведомости.- 1998.- 3 окт.- С.2. Леонов Ю. Исторические гербы городов Сумщины: г.Путивль //Сов.Полесье.- 1997.- 10 декаб.- С.4. Леонов Ю. Исторические гербы городов Сумщины: г.Глухов //Сов. Полесье.- 1997.- 13 декаб.- С.4. Леонов Ю. Исторические гербы городов Сумщины: м.Ромны //Сов. Полесье.- 1997.- 24 декаб.- С.4. Леонов Ю. Исторические гербы городов Сумщины: м.Конотоп //Сов. Полесье.- 1997.- 27 декаб.- С.4. Леонов Ю. Исторические гербы городов Сумщины: г.Ахтырка // Сов. Полесье.- 1998.- 10 янв.- С.4. Леонов Ю. Исторические гербы городов Сумщины: г.Кролевец //Сов. Полесье.- 1998.- 14 янв.- С.4. Леонов Ю. Исторические гербы городов Сумщины: г.Лебедин //Сов. Полесье.- 1998.- 28 янв.- С.4. Леонов Ю. Исторические гербы городов Сумщины: г.Белополье //Сов. Полеськ.- 1998.- 4 февр.- С.4. Леонов Ю. Исторические гербы городов Сумщины: пгт. Недригайлов //Сов. Полесье.- 1998.- 11 февр.- С.4. Леонов Ю. Исторические гербы городов Сумщины: г.Сумы //Сов. Полесье.- 1998.- 8 апр.- С.4.