Сумська обласна наукова бібліотека

ТИМЧАСОВИЙ РЕЖИМ РОБОТИ (НА ПЕРІОД ВОЄННОГО СТАНУ)

пн - чт: 9.00 - 18.00

пт - сб: 9.00 - 17.00

нд: вихідний

У разі оголошення повітряної тривоги обслуговування припиняється. Користувачі повинні пройти до найближчого укриття

Впровадження Всеукраїнської програми "Ти як?"
в Сумський області

Звернення громадян

Для переселенців

Вебнавігатор "Безпечний інтернет"

Зведений каталог періодичних видань у бібліотеках міста Суми

Календарі

Календар знаменних і пам’ятних дат Сумщини на 2025 рік

Календар знаменних і пам’ятних дат на 2025 рік

Хороший сайт о Joomla: http://joomla25.ru/rasshirenija/.Компоненты и модули Joomla

Суханови

Родина купців, цукрозаводчиків, меценатів.

Походили з селян м.Обоянь Курської губернії. Дмитро Іванович (1825-20.ХІІ.1890 рр., похований на Центральному кладовищі в м.Сумах) - почесний громадянин м.Суми. Підприємницьку діяльність розпочав із заснуванням бакалійної лавки, закупівлі цукру. В 50-60-ті роки ХІХст він компаньйон І.Г.Харитоненка. Власник цукрового заводу в с.Низи (нині Сумського району).

З 1861 року - Сумський міський голова, а з 1865р. - гласний Сумського повітового земства. Був старостою Спасо-Преображенського собору в м. Сумах, на реконструкцію якого виділяв великі кошти. Заснував при соборі хор, церковноприходську школу. Організатор хресного ходу з іконою Богоматері (з с. Шпилівка). Відкрив церкву в Сумській в'язниці. Придбав для Іллінської церкви (м. Суми) паникадила, два кіоти, іконостас. Пожертвував 25 тис. крб. дитячому притулку Н. М. Харитоненка, 10 тис. крб. — Сумській міській богадільні, надав кошти для міської пожежної команди, навчальних закладів. Він був одним із засновників Сумського міського громадського банку. Відкрив у с. Низи церкву, лікарню. Опікун Сумської земської лікарні, Низівського земського училища. Мешкав у будинку по вул. Троїцькій (нині Дзержинського) в м. Сумах.

Микола Олексійович Суханов — племінник і спадкоємець майна Дмитра Івановича. Був старостою Спасо-Преображенського собору в Сумах. Завершив його реконструкцію.

Навроцький

Навроцький Григорій Миколайович
(1833 -1907)

(Державний, громадський діяч, благодійник, почесний громадянин м. Ромни)

Народився 6 січня 1833 року, в сім'ї роменського дворянина. У 1857р. закінчив юридичний факультет імператорського Харківського університету, отримавши ступінь кандидата права. З 1858р. почалась його громадська діяльність в Роменському повіті. З 17 травня 1861р. по 15 липня 1871р. займає посаду мирового-посередника в дільниці Роменського повіту.

З 17 серпня 1865р. по 17 червня 1877р. і з 31 жовтня 1886р. до 25 грудня 1907р. - голова Роменської повітової управи. Протягом 1878-1881рр. - голова з'їзду мирових суддів Роменського повіту. З 80-х рр. - почесний мировий суддя по Роменській мировій судійській окрузі, до якої входили Роменський, Лохвицький, Гадяцький та Зіньківський повіти. З жовтня 1883р. до грудня 1907р. - предводитель дворянства Роменського повіту. Протягом листопада-грудня 1907р. - депутат третьої Державної Думи Російської імперії.

Окрім цього, він, у різні часи, очолював училищну раду в земській управі, був головою попечительської ради Роменської жіночої гімназії, головою правління товариства взаємного кредиту, губернським гласним, тощо. В 60-70-х рр. має ранг колезького секретаря, у 80-х - колезького радника, в 90-х -статського радника. На початку ХХст. -дійсний статський радник.

У 1885р., за клопотанням Думи, обраний почесним громадянином міста Ромни за багатолітні старання в проведенні Ландварово-Роменської залізниці та Роменсько-Кременчуцької колії. Саме Навроцький, коли тільки дійшли відомості про можливість залізничного сполучення між Литвою та Північною Україною, ще в кінці 60-х рр., з власної ініціативи, почав збирати різні статистичні дані, необхідні для складання проекту проведення зялізниці саме через Ромен. Він організовує і очолює місцевий залізничний комітет при управі (обраний його член-секретарем).

У 1868р. отримує від земства 114 крб. на друкування журналу залізничного комітету. В тому ж році Навроцький запрошує залізничних інженерів для детального обстеження і складання проекту будівництва колії від Бахмача до Ромен. За креслення і проект земство в січні 1869р. вислало на ім'я завідуючого Курсько-Київською залізницею Миколи Ададурова 1199 крб. 82 коп.

Тоді ж, за ініціативою Навроцького, укладено проект проведення залізниці не тільки до Ромен, а й далі на південь, до Кременчука, на що він витрачав і свої власні кошти, без будь-якої гарантії оплати з боку земства. Саме Навроцький, разом з роменським дворянином, штабс-капітаном Максимом Мазаракі, декілька років підряд оббивали пороги високопоставлених чиновників у Петербурзі, і таки зробили все можливе, аби запланована залізниця не зупинилась на Курсько-Київській лінії (Бахмач), а була продовжена до Ромен.

Зважаючи на такі їхні послуги перед громадськістю нашого краю, повітове земське зібрання на своєму засіданні 17 серпня 1874р. постановило виділити кошти з земського бюджету (біля 3000 крб. щорічно) для створення стипендії імені Навроцького і Мазаракі, та доручило управі підняти клопотання перед Сенатом і заручитися височайшою монаршою згодою на заснування вищеозначеної стипендії для навчання вихідців з Роменського повіту в одному з університетів імперії, з тією умовою, що Навроцький і Мазаракі будуть вибирати стипендіатів на власний розсуд, і після їх смерті це право переходить до земства.

Після того, як імператор задовільнив клопотання земської управи, та, починаючи з 1880р., щорічно виплачувала капітал на загальну суму 3300 крб. на виплату стипендій уродженцям Роменщини з бідних дворян, які навчались в Харківському університеті. Призначення іменної стипендії і почесне громадянство вказують на особливі, виняткові заслуги Навроцького перед містом і повітом.

Помер Григорій Миколайович в Києві 25 грудня 1907р.

В Роменському краєзнавчому музеї зберігається його парадний портрет, написаний у 1901р. олійними фарбами на полотні художником Шаховським. Дружина Навроцького Ольга Парменівна закінчила Одеський інститут благородних дівиць. З 11 червня 1883р. - попечительниця Роменської жіночої гімназії. На свої кошти побудувала до весни 1899р. в с. Процівці і була попечительницею школи садівництва і огородництва. У 1914 р. організувала збір грошей на будівництво нового приміщення для цієї школи.

Марковичі

Справді старовинний український рід Марковичів (Маркевичів) одна з окрас у генеологічних гілках наших краян. На нинішній Сумщині Марковичі з'явилися наприкінці ХVІІ століття з Прилук, де їхня шляхетська козацька родина займала значні військові посади.

Більш-менш почати оповідь про Марковичів можемо з Якова Андрійовича (1696-1770рр.) Він навчався в Київській академії, де зблизився з видатним ученим і громадським діячем Феофаном Прокоповичем, з яким потім довгі роки дружив і листувався. Після навчання в академії Яків іде служити в козацьке військо до гетьмана І.Скоропадського, де приятелює з полковником, а потім і наказним гетьманом П.Полуботком. Після кари над Полуботком було знищено і всю його політичну партію. Та Я.Маркович уцілів. Очевидно, найближчого друга захистив Ф.Прокопович, який на той час став правою рукою Петра І. Більше того Марковичу віддають у власність села Засулля під Ромнами і Сваркове на Глухівщині, що стало його родовою вотчиною.

З часом Я.Маркович доріс і до генерального підскарбія (міністра фінансів) України, займав інші визначні посади. Маркович усе життя домагався відновлення гетьманату на Україні, і саме він, Яків Маркович, подав гетьманську булаву останньому гетьману України – Кирилу Розумовському.

Визначився вплив Полуботка й на іншому. В спадщину Якову Андрійовичу дісталася Полуботкова “Хроніка” – літопис подій на Україні. Яків узявся її продовжувати. А потім аж до 1767 року веде і власний щоденник. Події, описані ним у Ромнах, Глухові, Сварковому – десять великих томів – становлять неоціненний матеріал для дослідників історії не лише Сумщини, а й усієї України.

Я.Маркович був одним з найосвіченіших людей України. Чудово володів латинню, польською, французькою, іншими мовами, був тонким знавцем мистецтва, добре знався на медицині. Мав бібліотеку. Окрім державних та літературних справ, займався й суто комерційними. Саме з прізвищем Марковича пов’язане відкриття фарфорової глини в Полошках.

Олександр Маркович (1790-1865), котрий народився і жив у Сварковому, гідно ніс добре ім’я свого діда, в історію української культури увійшов як історик, етнограф, педагог. Після закінчення Харківського університету Олександр Миколайович зайнявся дослідженням фольклору, старовини в рідному краї. Заперечував кріпацтво, виходив з клопотанням до царя звільнити від рабства його 976 ревізьких душ, та не дозволили.

У Сварковому О.Маркович власним коштом відкрив школу. Причому не лише для хлопчиків, а й для дівчаток. Навчання тут проходило на основі тих освітянських ідей, які Олександр Михайлович виклав у книзі “Про поширення письменності”, яку видав у Москві. О.Маркович частково впорядкував і видав щоденник свого діда. Дослідник надавав велику допомогу всім, хто цікавився історією і побутом України.

Помітний слід в історії вітчизняної культури залишив й інший внук Я.Марковича – Микола Маркевич (1804-1860), котрий народився в Дунайці на Глухівщині, і з цим селом та Полошками пов’язував усе своє життя майже безвиїзно, окрім навчання в Петербурзькому університеті. Палітра його зацікавлень теж вражає: історик, етнограф, поет, перекладач, композитор, архівіст. Миколі Андрійовичу належить авторство п’ятитомної “Історії України”, він уклав два фольклорні збірники українських народних пісень, написав фундаментальну працю “Звичаї, повір’я, кухня і напої українців” тощо. І все це твориться тут, під Глуховим, як і книга оригінальних віршів – “Українські мелодії”.

Шляхом М.Марковича пішов і його син Андрій (1830-1907), юрист за фахом. Він дослужив до сенатора, що не заважало йому проте, бути помітним діячем українського національно-визвольного руху. Будучи людиною музично обдарованою А.Маркевич зробив обробку ряду народних пісень.

1898 року А.Маркевич заснував у Петербурзі товариство імені Т.Г.Шевченка для допомоги нужденним уродженцям України, які навчалися в закладах столиці. Йому вдалося згуртувати значні авторитети впливових людей: М.Микешина, Д.Менделєєва, М.Чайковського, Д.Яворницького, О.Пипіна, Д.Мордовця та інших. Пізніше до товариства ввійшли В.Короленко, І.Рєпін, М.Вовчок, М.Лисенко, М.Заньковецька, М.Кропивницький, інші видатні особистості України й Росії. Товариство, організоване нашим земляком, тривалий час було бастіоном українського культурного руху в царській Росії.

Линтварьови

Поміщики, власники земельних маетностей на Слобожанщині у XVIII — на поч. XX ст. Надавали кошти на будівництво дерев'яної Троїцької і реконструкцію Лучанської церков, створювали народні школи.

Наприкінці XIX ст. їхній маєток у с. Лука (м. Суми) відвідували А. П. Чехов (1888, 1889, 1894), поет О. М. Плещеєв, белетрист К. С. Баранцевич, артист П. М. Свободін, віолончеліст М. Р. Семашко, флейтист О. Г. Іваненко, письменник О. М. Потапенко, академік Котляревський, професор В. Ф. Тимофеєв, ідеолог ліберального народництва В. П. Воронцов.

Прокопій Лаврентійович — канцелярист, капітан, брат Антона Лаврентійовича. Роман Ігнатович — канцелярист. Степан — обиватель. Мсандра Василівна (у дівоцтві Розальон-Сошальська) – дружина Михайла Павловича. Тимофій Павлович — поміщик. Син Павла Михайловича. Іван Іванович – син Івана Степановича. Олександр Іванович — син Івана Степановича. Олександр Олександрович - громадський діяч. Син Олександра Івановича. Закінчив гімназію, навчався на медичному факультеті Університету Св. Володимира (м. Київ). На початку ХХ ст. - гласний Сумського повітового земства, член повітової училищної і санітарної рад, опікунської ради Сумської гімназії, опікун кількох народних училищ, почесний мировий суддя. Павло Михайлович — громадський діяч.

Син Михайла Павловича. Навчався в Петербурзькому університеті, був виключений з нього. Перебував під наглядом поліції. Наприкінці XIX - на початку XX ст. – голова Сумської земської управи, учасник революції 1905-1907, один з лідерів Селянського союзу в Сумському повіті, член редакційного бюро газети "Сумской голос" (1905-1906). Член повітової училищної ради, опікунихайло Прокопович — губернський секретар, син Прокопія Лаврентійовича. Іван Прокопович — губернський секретар, син Прокопія Лаврентійовича. Михайло Антонович — титулярний радник, син Антона Лаврентійовича. Іван Степанович — губернський секретар, син Степана, обивателя. Павло Михайлович — поміщик, надвірний радник у 1825 році отримав від Кондратьєвих маєток у с. Луці. У середині XIX ст. — предводитель дворянства Сумського повіту. Іван Михайлович — титулярний радник. Антон Михайлович — колезький регістратор. Дмитро Іванович — громад. діяч другої пол. XIX ст. У 1880-ті — гласний Сумського повітового і Харківського губернського земств, член Сумської земської управи. Костянтин Іванович — громадський діяч. Наприкінці 1880-х - на початку 1890-х років — член Сумської земської управи. Михайло Павлович — громадський діяч, колезький секретар. Син Павла Михайловича. З 1860-х — гласний Сумського повітового земства. Мав водяний млин на р. Псел поблизу с. Луки. Олекської ради Сумської жіночої гімназії. За участь у революції був ув'язнений, висланий за межі Харківської губ. Дружина — Антоніда Федорівна.

Зінаїда Михайлівна (? — 24.ХІ.1891) — лікар. Донька Михайла Павловича. Наприкінці XIX - на поч. XX ст. працювала лікарем у Сумському повіті та Серпухівському повіті Московської губернії. Мала дружні стосунки з родиною Чехових, зокрема із сестрою письменника Марією Павлівною. Олена Михайлівна - лікар. Донька Михайла Павловича. Наталія Михайлівна - учителька. Донька Михайла Павловича. Закінчила Бестужевські курси в Петербурзі. Повернувшись до с. Лука, утримувала на свій кошт селянську школу, де викладала українську мову.

Георгій Михайлович (? — ХІІ.1941) — громадський діяч, музикант-аматор. Син Михайла Павловича. Був знайомий з П. І.Чайковським, А. П. Чеховим. Учасник революції 1905-1907. Секретар Сумської земської управи (1905), гласний Харківського губернського земства, депутат І Державної думи (1906), перебував під наглядом поліції. 1917 — кандидат від Харківської губернії до Всеросійських установчих зборів. Мав дітей — Георгія і Ксенію, які емігрували.

Курдюмови

Рід путивльських купців XVII - поч. XX ст.

У XVIII ст. одна з вулиць Путивля носила ім'я Курдюмова. Іван — купець (нині вул. Дзержинського), який у середині XVII ст. торгував на Правобережній Україні.

Надія Олексіївна — купчиха. Мала 3 синів.
Дем'ян Гаврилович — купець 2-ї гільдії. Мав сина Володимира.
Григорій Миколайович — купець 1-ї гільдії, почесний громадянин, меценат.

У 1871 році мав капітал понад 100 тис. крб. Надавав кошти на ремонт Благовіщенської, Воскресенської, Покровської та інших церков Путивля, на будівництво й утримання шкіл, заснував разом із синами богадільню (нині приміщення СШ № 2). Мав 6 синів.

Алчевський

Алчевський Олексій Кирилович
(1836—1901)

Був помітною особистістю на діловому олімпі Росії, представником південно-заводської промисловості, купець Харківської першої гільдії.

Алчевський Олексій Кирилович починав свою діяльність у Сумах Харківської губернії. Але відомим у ділових колах півдня Росії став 1868 року, коли потрапив до числа засновників і членів правління Харківського торгового банку. Цей банк став першим у Росії приватним акціонерним банком. У подальшому, в 1871 році, Алчевський бере участь у створенні Харківського земельного банку і з 1871 до 1901 року був головою його правління. Сам Алчевський великими капіталами не володів, але він зміг все вміло організувати. З часом у нього з'явився контрольний пакет акцій. Олексій Кирилович фактично став повним розпорядником обох банків; ці банки обслуговували різні підприємства Алчевського. Банківський бізнес допоміг Алчевському стати великим землевласником. На своїх землях він 1875 року заснував гірничо-промислове товариство, правління якого розміщувалося в Харкові.

А 1895 року взяв активну участь у створенні Донецько-Юр'ївського металургійного товариства з правлінням у Петербурзі. Алчевський входив до дирекції цього товариства. У роки промислового піднесення (90-і XIX ст.) підприємства Алчевського залучали також іноземних інвесторів. До кінця XIX століття власність О.Алчевського оцінювалася в 12 млн. рублів.

Але з початку XX століття в Росії розпочалася економічна криза. Вона не оминула й підприємства Алчевського. Рятуючись від банкрутства, Олексій Кирилович намагався отримати урядове замовлення для своїх металургійних підприємств. Окрім того, він домагався у Міністерстві фінансів дозволу на випуск облігацій на 8 млн. рублів під заклад свого майна. Але міністр фінансів С.Вітте відмовив йому. Причина відмови не зовсім зрозуміла, тому що після трагічної загибелі Алчевського (7 травня 1901 року він кинувся під потяг на Варшавському вокзалі в Петербурзі) той самий Вітте і Міністерство фінансів заявили про готовність фінансувати банки Алчевського, тому що справи підприємства передавалися до рук Московського торгового будинку братів Рябушинських. Але утримаємося від подальших коментарів.

Олексій Кирилович Алчевський зробив великий внесок у розвиток економіки на південному сході України.

Абаза

Абаза Олександр Огійович
(1821 — 1895)

Відомий і досить впливовий державний діяч, належав до політичної промислової еліти Російської імперії. У нього був великий маєток у Шполі Черкаського повіту Київської губернії. Промислові виробництва: цегельний завод і паровий млин у Василькові Звенигородського повіту Київської губернії, винокурне виробництво у Воробіївці Брацлавського повіту Подільської губернії і, нарешті, в самій Шполі – машинобудівний завод, який працював на всю округу. Крім того, він мав досить велике бурякоцукрове виробництво.

Відгуки про Абазу в історичній літературі не дуже принадні. Найчастіше йому дорікають у використанні службового становища для здійснення своїх ділових операцій. У цьому розумінні і сучасники Олександра Огійовича висловлювалися про нього неоднозначно. Однак у більшості своїй вони бачили в Абазі досить розумну, ерудовану людину, блискучого оратора, вмілого господарника та організатора, що чудово розумівся на економічних питаннях

Змолоду світський лев і пристрасний гравець, він, одруженням з дочкою відкупника Бенардані, набув великого статку, збільшивши його грошовими оборотами та вмінням користуватися своїм становищем і впливом для комерційних справ.

Посідаючи таке значне становище, Абаза активно впливав на економічну політику, в тім числі і для власної вигоди. Він виступив ініціатором утворення банку, який допомогав кожному землеволодінню — і селянському, і середньому, і великому. Фінансові операції, пов'язані з його ім'ям, Абаза здійснював через одеський банк Рафаловича, якому довіряв і надавав урядову підтримку. Абаза був великим акціонером різноманітних залізничних товариств, які будували та експлуатували густу мережу залізниць, у тім числі і на теренах України. Велику увагу Олександр Огійович приділяв розвиткові цукрової промисловості. Активно втручався в справи галузі, наприклад, врятував її від кризи у 1887 — 1888 роках. Не викликає сумніву, що діяльність цієї активної і деякою мірою авантюрної людини, мала багато позитивних економічних результатів для вітчизни.