2021

 за січень 2021

 за лютий 2021

 за березень 2021

 за квітень 2021

 за травень 2021

 за червень 2021

 за липень 2021

 за серпень 2021

 за вересень 2021

 за жовтень 2021

 за листопад 2021

 за грудень 2021

 Випуск 2

 Випуск 3

 Випуск 4

 За 2020 рік

2022

Інформаційні видання з питань культури і мистецтва

2024

2023

2022

2021

2020

2019

2018

2017

2016

2015

2014

Звернення громадян

 1. Закон України "Про звернення громадян"

 2. Графік прийому громадян з особистих питань відповідальними працівниками

3. В режимі роботи бібліотеки працює телефон "гарячої" лінії: 700-231

4. Порядок подання електронного звернення

Надіслати звернення із використанням мережі Інтернет також можна за електронними адресами:

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Вимоги до електронного звернення ст. 5 Закону України «Про звернення громадян»:

У зверненні має бути зазначено:

- Прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання громадянина

- Викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги.

- Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати.

- В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв’язку з ним.

- Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається.

- Звернення, оформлене без дотримання зазначених вимог, повертається заявнику з відповідними роз’ясненнями.

Відповідно до статті 38 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" "громадяни звертаються до місцевих державних адміністрацій у вирішенні питань, що належать до сфери повноважень місцевих державних адміністрацій".

5. Зразок написання звернення

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЄВАНГЕЛІЄ

Виставка оформлена відділом обслуговування на основі книг, статей з періодичних видань, ілюстративних матеріалів, що знаходяться у фондах україномовної частини Канадсько-Української бібліотеки при відділі обслуговування.

Вона є свідченням того, як дбайливо і з якою шаною ставляться зарубіжні українці до пам’яті Т.Г.Шевченка.

Експозиція пропонується увазі всіх, хто цікавиться життям та творчістю Поета. 

Перший «Кобзар» Тараса Шевченка 1840 р. / Оттавський ун-т, Слов’янські студії, ч. 1 ; за ред. К. Біди. – Оттава : [б. в.], 1961. – 114 с.

Це перевидання першого з трьох «Кобзарів», які вийшли ще за життя Т. Г. Шевченка. Оригінал, з якого воно зроблено, походить з бібліотеки професора О. Колесси. Його нащадки надали цю рідкісну бібліографічну пам’ятку Відділу Слов’янських студій Оттавського університету, який і здійснив перевидання з приводу сотих роковин смерті Т. Г. Шевченка.

Шевченко Тарас. Кобзар / Т.Шевченко, УВАН, Ін-т Шевченкознавства, Клюб приятелів української книжки ; з поясненнями і прим. В. Сімовича ; за ред. Я. Рудницького. – Вид. 2-ге, справлене і поширене. – Вінніпег : Видавець І. Тиктор, 1960. – 431 с.

Книга видана на відзначення 100-ліття появи «Кобзаря» 1860 року й 100-ліття з дня смерті Т. Г. Шевченка.

Це видання – фототипічний передрук, так званого, «народного видання» «Кобзаря» за редакцією Василя Сімовича, надрукованого в Ляйпцігу в 1921 році заходами Євгена Вирового. Однотомник В. Сімовича – Є. Вирового належить до бібліографічних раритетів. Він був найпопулярнішим виданням Шевченкових поезій для широких мас, що давав національну інтерпретацію творчості Генія.

Пояснення В. Сімовича, що базуються на історичному матеріалі й естетично-літературному аналізі творчості Т. Г. Шевченка, подані в популярній формі і не втратили своєї вартості й сьогодні.

Шевченко Тарас. Кобзар : вибір популярних творів / Т. Шевченко ; упорядкував і вибрав О. Івах, Б. А. – Виннипег : «Культура й Освіта», 1944. – 192 с.

До цього збірник взято лише деякі вірші з «Кобзаря» – найбільш улюблені. У час, коли він друкувався, видавництву не під силу було видати повного «Кобзаря». Деякі вірші прийшлося скоротити, з інших подати тільки уривки. А оскільки збірка призначалась головно для молоді, то основну місію «Читай Шевченка так природно, як щоденно розмовляєш !» вона виконала.

ВИДАВЦІ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА ЗА КОРДОНОМ

Денисюк Микола – редактор, видавець, громадський і церковний діяч. На еміграції в Аргентині і США заснував «Видавництво М. Денисюка». Видавав книжки українських письменників-емігрантів.

Зайцев Павло – український громадсько-політичний і культурний діяч, учений-літературознавець, автор однієї із найвідоміших біографій Т. Г. Шевченка «Життя Тараса Шевченка».

Лепкий Богдан – український поет, прозаїк, літературознавець, критик, перекладач, історик літератури, видавець, публіцист, художник, громадсько-культурний діяч.

Лотоцький Олександр – український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, науковець. Засновник і директор Українського Наукового Інституту у Варшаві, член уряду УНР в екзилі.

Ляхоцький (Кузьма) Антін – український громадський і культурний діяч, видавець, редактор, публіцист, На еміграції в Швейцарії був завідувачем української друкарні в Женеві, заснованої М. Драгомановим.

Русов Олександр – український земський статистик, етнограф, фольклорист, громадський діяч. Під час перебування у Празі 1875-1876 рр. видрукував перше повніше видання Шевченкового «Кобзаря» (2 томи). Чоловік Софії Русової.

НАРОДНІ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Тарасів «Кобзар» – то для народу великий дар

Тарасові думки будуть жити віки

Шевченкові твори сяють мов ясні зорі

Хто з Шевченком знається той розуму набирається

Хто Шевченка прочитав, той багатий серцем став

Тарасів «Заповіт» облетів увесь світ

ВИСЛОВИ ВІДОМИХ ДІЯЧІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

- фото пам’ятника з книги «Нарис історії Конгресу …» с.110, під яким підпис : Пам’ятник Т. Г. Шевченку у Вінніпегу. Скульптор Андрій Дараган

«Справа в тому, що Шевченко відмовився умерти… Ось уже друга сотня років, як він простує з нами по всіх стежках-дорогах нашої історії, незмінно виринаючи всюди, де не заблукала б жива душа – на Україні й поза Україною…

Ті, що хотіли змусити до мовчання Шевченка – замовкли самі, і земля поглинула їх… безслідно. А переслідуваний, гнаний ними кріпак перейшов через століття і через континенти, перевтілився не тільки в бронзу, але в серця людей, що повторили його думки мільйоновою луною».

Борис Олександрів –український поет, редактор в Канаді

- фото з книги Б.Стебельський «Ідеї і творчість» с.301, під яким підпис : Т.Г.Шевченко. Скульптор Михайло Черешньовський «Шевченко був вірним сином свого народу, а його «Кобзар» став настільною книгою, благовістям, заповітом, дороговказом кожної української людини, сім’х й нації. Шевченко й наро нерозлучні, вони становлять одну спаяну цілість». Володимир Барагура – український письменник, редактор, критик, журналіст у США

- фото з книги «Борітеся – поборете» с.41, під яким підпис : Пам’ятник Т.Г.Шевченку в Сиракузах. Скульптор Бенедикт Декстер Вона є свідченням того, як дбайливо і з якою шаною ставляться зарубіжні українці до пам’яті Т.Г.Шевченка. Не поет – бо це ж до болю мало, Не трибун – бо це лиш рупор мас, І вже менш за все – «Кобзар Тарас» Він, ким зайняло і запалало. Євген Маланюк – український поет, літературний критик, публіцист, перекладач, мистецтвознавець, культуролог-енциклопедист у США

- фото з обкладинки журналу «Авангард», під яким підпис: Погруддя Т.Г.Шевченка. Скульптор Флориан Коцюбинський «Шевченко розумів, що свобода особистості і національна є основою основ усього життя, усієї світобудови. Шевченко жив свободою. У «Кобзарі», в ясних мов зоря віршах… читаємо, що особиста свобода людини, а передусім свобода її думки, повинна бути невід’ємною вартістю кожного». Микола Француженко-Вірний – український радіожурналіст, письменник,публіцист, редактор у США

- фото з газети ліве, під яким підпис: Пам’ятник Т.Г.Шевченку в Буенос-Айресі. Скульптор Лео Мол (Леонід Молодожанин) «І хоч після Шевченка ми мали чимало великих людей, які дуже багато зробили для українського політичного, громадського чи церковного життя, то все таки їх печать не витиснула так глибоко і так виразно сліду, як Тарасова печать. Можна б навіть без великого перебільшення сказати, що якщо б не було Шевченка – то не було б і їх! Ось тому то рік-у-рік ми сходимось, щоб звеличити того, якого можна сміло назвати творцем української нації, бо без національної свідомості нарід не може стати нацією, а цю свідомість розбудив і розвинув у нас перш за все Тарас Шевченко». Юрій-Мирослав Левицький – український мовознавець у Канаді

- фото з газети нижнє, під яким підпис : Пам’ятник Т.Г.Шевченку у Вашингтоні. Скульптор Лео Мол (Леонід Молодожанин) «У наше сьогодення розгортаймо частіше «Кобзар» – оцю нашу духовно-національну Євангелію, і вчитуймося глибоко в писання батька Тараса… А вшановуючи його пам’ять у березневі дні, повторимо… слова Пантелеймона Куліша : «Наш єси поете, а ми народ твій, і духом твоїм дихатимемо во віки і віки». Доктор Володимир Фостун, США

Сумщина у музеї Т. Г. Шевченка у Каневі

1. «Чигиринський Кобзар». Видавець І. Т. Лисенков

2. Бандура кобзаря Є. Адамцевича

3. Ескізи проекту музею Т. Г. Шевченка на Тарасовій горі В. Г. Кричевського

4. Будинок Г. Огієвської в Кролевці

Бібліотека Кобзаря

Після смерті Шевченка залишилися деякі його речі, книжки. Опис особистої бібліотеки Т. Г. Шевченка зробив уродженець Глухова Данило Семенович Каменецький (1830-1881).

Данило Каменецький близько 1852 року здобув освіту у Новгород-Сіверській гімназії. Потім закінчив Київський університет (1857). Рукою глухівчанина були написані листи Шевченка до шефа жандармів В. А. Долгорукова, голови Цензурного комітету І. Делянова з клопотанням про дозвіл видати поетові твори. З 1857 до 1862 року він завідував друкарнею у Петербурзі. Саме в ній було видано «Кобзарь» і «Букварь южнорусский» (1860) Т. Г. Шевченка. Портрет поета-революціонера Каменецький включив до першого випуску літографованих «Портретов украинских писателей», що побачив світ 1861 року в Петербурзі.

У глухівчанина зберігалися автографи Шевченкових творів «Тарасова ніч», «Перебендя», «До Основ’яненка», «Гамалія», «Марку Вовчку» та інші.

Та повернімося до Шевченкової бібліотеки. В «Описі книжок, що належали Т. Г. Шевченку», 110 записів включали понад 150 книжкових одиниць. Серед них були твори В. Бєлінського, О. Бодянського, Т. Грановського, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, М. Огарьова, М. Костомарова...

Певний час бібліотека зберігалася в іншого нашого земляка – Михайла Лазаревського. Та 4 червня 1861 року він передав її для зберігання інженеру, колишньому знайомому Шевченка Федору Івановичу Черненку. І відтоді сліди її загубилися. І досі, на жаль, бібліотека Шевченка не розшукана. Ми навіть незнаємо, як склалася її доля. Єдине, що маємо, – це вказуваний нами «Опис книжок…».

Багато з книг бібліотеки поета мали дарчі написи. Написи авторів творів чи то їх видавців. Розповідь про це могла б вилитися в цілу книжку, яка, певно, колись все ж буде написана. Ми зараз лише розглянемо, яку участь в складанні бібліотеки Шевченка брали наші земляки-сумчани.

… Тарас Григорович мав чимало книг уродженця містечка Вороніж колишнього Глухівського повіту (тепер – Шосткиниського району) Пантелеймона Олександровича Куліша. Відповідно під номерами 12, 17, 18, 28, 64 в «Описі книжок значилися такі твори: «Записки о Южной Руси» (1856-1857), «Чорна рада» (1847), альманах «Хата» (1860), «Граматика» (1857), «Повєсть о Борисе Годунове и Дмитрии Самозванце» (1857). Перші три видання мали дарчі написи Куліша. Шевченко дуже прихильно ставився до цих творів.

«Спасибо еще Кулишу, что догадался прислать книг, а то я не знал бы, что с собою делать, – записав поет-засланець у своєму «Щоденнику» 17 червня 1857 року. – В особенности благодарен я ему за «Записки о Южной Руси». Я эту книгу скоро наизусть буду читать. Она мне так живо, так волшебно живо напомнила мою прекрасную бедную Украину, что я как будто с живыми беседую с ее слепыми лирныками и кобзарями. Прекраснейший, благороднейший труд. Бриллиант в современной исторической литературе. Пошли тебе, господи, друже мой искренний, силу, любовь и терпение продолжать эту неоцененную книгу».

Два тома «Записок о Южной Руси», як і історичний роман «Чорна рада», були надіслані Шевченку самим Кулішем.

Велике враження справило на поета і видання Кулішем «Граматики». Її Шевченку до Нижнього Новгорода на початку грудня 1857 року, в час повернення поета з заслання, привіз із Петербурга педагог В. Г. Варенцов.

«Как прекрасно, умно и благородно составлен этот совершенно новый букварь. Дай бог, чтобы он привился в нашем бедном народе. Это первый свободный луч света, могущий проникнуть в сдавленную попами невольничью го¬лову», – такі думки заносив до свого «Щоденника» Тарас Григорович.

Чимало книг в бібліотеці Шевченка з’явилося через посередництво або прямо з рук братів Лазаревських.

Федір Лазаревський в одному з листів лютневими днями 1848 року писав Тарасу Григоровичу з Оренбурга: «Коли Вам не треба уже «Отечественных за¬писок» и «Русской истории», будьте ласкаві, пришліть, бо «Отеч(ественные) зап(иски) треба переплітать».

У ті дні Шевченко знаходився в Орській фортеці. Книжок, певно, не знаходив поруч. Отож Ф. Лазаревський і надсилав їх з Оренбурга.

У бібліотеці Шевченка була книжка одного з Лазаревських – Олександра, згодом відомого українського історика, літописця нашого краю. Ця книжка – «Указатель источников для изучения Малороссийского края» (1856). Цей факт відомий всім тим, хто вивчає життя та творчість Шевченка. Та чи єдиний це твір нашого земляка серед книжок особистої бібліотеки поета? Це питання ще якось не цікавило шевченкознавців, не було предметом вивчення.

Проглянемо «Опис особистої бібліотеки Т. Г. Шевченка». Під номерами 33 і 34 в ньому значаться «Украинская литературная летопись за 1856 год» (дві книги) і «Украинская литературная летопись за 1857 год» (одна книга). А ці видання, що виходили щомісячно у Чернігові в губернській друкарні в 1856-1857 роках, якраз були підготовлені Олександром Лазаревським. І з його рук найбільш ймовірно потрапили до Шевченка.

Не можемо не назвати також ім’я поета, перекладача, видавця Миколи Васильовича Гербеля, життя якого найтіснішим чином було пов’язане з нашою Сумщиною, зокрема з Шосткою.

... Майже 17 років, з 1832 до 1849, його батько, генерал В. В. Гербель, був командиром (начальником) Шосткинського порохового заводу. Тут минули й дитячі роки Миколи Гербеля. Коли він уже вчився у славнозвісному Ліцеї вищих наук князя Безбородька у Ніжині, то познайомився з Тарасом Григоровичем. Ось як описав цей епізод український письменник О. С. Афанасьєв-Чужбинський, який супроводжував Шевченка в його поїздці Чернігівською губернією: «Приїзд Шевченка до Ніжина не міг лишитись таємницею. Двері наші не зачинялись, особливо, нас відвідували студенти, і серед них М. В. Гербель, що був тоді на останньому курсі».

В один із днів Тарас Григорович вписав Гербелю до альбома чотири рядки із одного зі своїх творів:
              За думою дума роєм вилітає,
              Одна давить душу, друга роздирає.
              А третя тихо, тихесенько плаче
              У самому серці, може, й бог не бачить.

То були слова з поезії Шевченка «Гоголю».

З тієї ніжинської зустрічі творчість Кобзаря стала взірцем, предметом глибокої пошани для Гербеля. Йому, наприклад, належить перший друкований переклад на російську мову поезії «Думка» («Нащо мені чорні брови»). М. В. Гербеля вважають першим перекладачем «Заповіту». Він тричі (1860, 1869, 1876) перевидавав безсмертний «Кобзар». Примірник першого російського видання «Кобзаря» з власноручним написом М. В. Гербель подарував Шевченкові.

У бібліотеці Шевченка зберігалося три видання М. В. Гербеля. Це його переклад «Слова» – «Игорь, князь Северский» (1855). Це «Отголоски. Стихотворения Н. Гербеля» (1858) і восьмитомник «Шиллер в переводе русских писателей» (1857-1860). Як відомо, видавцем перекладів Шіллера був саме М. В. Гербель. Два останніх видання мали дарчий напис Миколи Васильовича.

Так, невідома нам доля бібліотеки Шевченка. Залишилися невідомими (чи назавжди?) написи щирих друзів Кобзаря на подарованих ними книгах. А це ж – сторінки життя Т. Г. Шевченка! На жаль, не прочитані. А хіба це не повинно турбувати нас? Звати до пошуків? Адже кожна знайдена книжка, кожний рядок чи те слово – надзвичайно важливі! Дуже важливі, бо мовиться про нашого великого Поета, нашого безсмертного Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка.

                                                        Віктор Терлецький

Червоний промінь. – 1989. – 4 берез. – С. 7.

Шевченко-художник на Сумщині

Тарас Григорович Шевченко бував на Сумщині кілька разів. Він проїжджав її землями з Петербурга до Києва і навпаки, а іноді робив і спеціальні поїздки, (в 1845 році – на ярмарок у Ромни, у 1859 році – до друзів і знайомих на Лебединщину й Конотопшину). Ці подорожі широко відбилися у його літературній і мистецькій творчості, в повістях і щоденнику. З Сумщиною зв’язано близько десятка творів Шевченка-художника, в яких виявилась більшість рис і властивостей, притаманних йому як живописцеві й графіку. У них також відбилися його глибокий реалізм, демократична й революційна спрямованість, прагнення відтворити правду життя. Малюнкам Шевченка властиві поетична задушевність, майстерність рисунка, велика простота й виразність картин, емоційна сила й гуманізм. Творчість Шевченка-поета й Шевченка-художника ідейно й тематично ЄДИНІ, взаємопов’язані і доповнюють одна другу.

Хронологічно першим малярським твором Т. Шевченка, зв’язаним з Сумщиною, є портрет ротмістра Йосипа Федоровича Рудзинського, сина кролевецького повітового лікаря Ф. II. Рудзинського. Їдучи з Петербурга на Україну через Есмань і Глухів, Шевченко, ймовірно, зупинявся в Кролевці і в цей час написав портрет Рудзинського, який саме тоді жив там у свого батька.

Цей твір Шевченка, як і більшість його портретів, відзначається глибокою увагою до внутрішнього світу людини, її психології. Зосереджений і вольовий характер учасника багатьох військових походів, у тому числі боротьби проти турків у 1828-29 рр. постає, на портреті.

Влітку 1845 року Т. Г. Шевченко приїздив на Іллінський ярмарок у Ромни. Тоді він був у стані високого творчого піднесення, з особливим інтересом спостерігав і вивчав навколишнє життя. Ця подорож по Роменщині великою мірою відбилася згодом у повісті «Наймичка», де відтворено панораму роменських околиць, Ромоданівський шлях та багато інших подробиць топографічного й побутового характеру.

Саме на цей період (1844-47 рр.) припадає створення Шевченком йото видатних політичних і революційних творів («Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та ін.). Під час роменської подорожі, він бачив гостро-негативні постаті представників феодального панства, шо викликали в нього антипатію.

З літа 1845 року зберігалися деякі недатовані малюнки Шевченка, не вказане й місце створення їх. Але та увага, з якою він вивчав тоді дійсність, дозволяє припустити, що такі твори, як «Дерево», «Узлісся» та інші намальовані саме під час поїздки по Роменщині.

Важливе місце в творчості Шевченка-художника належить пейзажній темі. Пейзажний живопис посідає в образотворчому мистецтві поважне місце, він передає неповторність краси рідної землі, вчить бачити й відчувати її своєрідність і багатство. Зрозуміла річ, пейзажний живопис може глибоко передати почуття й погляди художника, відбити світогляд митця, його філософські переконання.

Картини природи в поезії Шевченка зустрічаються досить часто і несуть важливе ідейно-естетичне навантаження. Такими є й пейзажні зарисовки поета, малюнки, ескізи, картини. Водночас – це своєрідний художній літопис його життя, вони показують, де бував Кобзар, що його вразило, що привернуло увагу, які почуття викликало.

Першим пейзажним малюнком Шевченка з Сумщини є «Урочище Стінка» (таку назву має одна місцевість у Роменському районі). В ньому чудово передається почуття широкого простору.

В альбомі малюнків, створених Шевченком у 1858-1859 роках, є два пейзажних твори з написом «У Лихвині», (село Лифине – тепер у Лебединському районі). Т. Г. ІІІевченко був у Лифиному) в червні 1859 року. Ще в Москві він зустрівся з поміщиком Д. Хрущовим, ліберальним громадським діячем, прихильником селянської реформи. Хрущов запросив поета до себе в гості на Лебединшину. Шлях їх лежав через Харків і Суми. В Лифині Шевченко пробув кілька днів, написав вірш «Ой по горі ромен цвіте», зустрічався з своїми лебединськими шанувальниками – братами Залеськими й художником Мантейфелем. Разом вони варили кашу на хуторі Нови.

На одному примірнику свого офорта «Приятелі Шевченко зробив такий дарчий напис: «Варенушному архимайстрові А. М. Залеському на пам’ять 6 іюня 1859 на Нови Т. Шевченко». Інший подарований офорт має напис: «Наталии Александровне Хрущовой на память 8 іюня 1859 Т. Шевченко». З таким же написом подарував Шевченко Хрущовій і офорт «Вечір в Альбано поблизу Рима». А у вересні того ж року Шевченко надіслав Н. Хрущовій свій естамп «Мангишлацький сад».

Можливо, ця увага до Н. О. Хрущової пояснюється тим, що вона глибоко цікавилася громадськими й політичними питаннями, художньою літературою, поділяла програму «Колокола» О. Герцена. Згодом вона була взята, під негласний нагляд поліції і вважалася «підозрілою».

Один з малюнків «У Лихвині» відтворює чарівний куточок цієї місцевості. На передньому плані – ставок з греблею, біля якої невеличка хатина й могутні вікові верби. Трохи далі – схил гори з групою дерев. Розсипалися дерева й по низині за греблею.

Мальований пером і тушшю, цей пейзаж свідчить, які великі можливості криє в собі цей матеріал під рукою майстра. Поетичний, лірично-наснажений малюнок дуже виразно передає просту красу звичайного куточка нашої землі.

Інший малюнок «У Лихвині» відтворює частину внутрішнього вигляду: садиби з будинком і кількома дубами. В Лифині створив Шевченко й етюд «Дуб».

У різних джерелах згадується про те, що за час перебування на Лебедиищині Шевченко намалював також портрет Н. Хрущової, портрети селянки й садівника і ряд інших творів, які не дійшли до нашого часу. У коментарях до «Мистецької спадщини Т. Г. Шевченка» (див. том IV, 1963 . стор. 101, 102 і 103) це заперечується на тій підставі, що так багато творів за короткий час перебування в Лебединському районі Шевченко не міг написати. Викликає сумнів і манера письма деяких з них.

Однак переконливим здається твердження дослідників, які вважають, що частина лифинських малюнків загубилася. Так, Є. Середа звертає увагу на те, що на одному з малюнків «У Лихвині» стоїть № 5, а на другому № 9. А те, що було між ними, дійсно до нас не дійшло (див. збірник «Тарас Шевченко – художник», 1, 1963, стор. 108).

У серпні 1859 року Шевченко повертався з Київщини в Петербург. За політичні розмови з селянами й антикріпосницькі виступи йому заборонили далі Перебувати на Україні. По дорозі Шевченко вирішив відвідати село Гирівку біля Конотопа, де проживала родина Лазаревських. Поет глибоко шанував братів Лазаревських, дружив з ними, а вони в свою чергу надавали йому всіляку підтримку, ще під час заслання, а потім у Петербурзі.

Звертаючись одного разу до Афанасії Олексіївни – матері своїх друзів, Шевченко писав так: «Благородных сыновей Ваших я привык называть моими родными братьями, позвольте же Вас называть моею родною невиданною и искрейно-любимой матерью».

Перебуваючи з 21 по 25 серпня в Гирівці, Шевченко намалював портрет А. О. Лазаревської. Виконано його італійським олівцем і крейдою на тонованому папері. У зверненому прямо на глядача обличчі Лазаревської, в її широко відкритих очах надзвичайно виразно передано щирість і доброту, лагідність цієї не молодої вже жінки.

У малярській, спадщині Т. Г. Шевченка є офорт і кілька малюнків-ескізів «Дві дівчини». Працюючи над ними, Тарас Григорович завдяки Т. Честахівському познайомивсь в Петербурзі з родиною кріпаків Соколенків з Славгорода (нині Краснопільський район). Соколенки належали князю Голіцину. Один з них – Петро був кріпосним художником, малював портрети членів, сім’ї Голіцина, опоряджував його будинки тощо. Познайомившись з Шевченком, П. Соколенко зазнав його впливу, став відвідувати лекції в Академії художеств, писати вірші, створив кілька малюнків, на яких зображений Шевченко («Шевченко дарує «Буквар», «Учні Шевченка переписують його «Буквар» та ін.). Є в нього також етюди, навіяні поезією «Кобзаря».

Добрим знайомим Шевченка протягом майже тридцяти років був Федот Леонтійович Ткаченко з с. Груні Охтирського району. Вони разом працювали в майстерні Ширяєва, звідти Ф. Ткаченко вступив до Академії художеств. Федот Ткаченко також був учнем К. Брюллова, деякий час разом з Шевченком жив на одній квартирі. Ставши вчителем малювання, Ткаченко час від часу листувався з поетом.

Дружні взаємини були в Шевченка також із старшим братом Ткаченка – Григорієм, учнем Академії художеств по класу архітектури.

Трудящі Сумщини, як і всієї нашої країни, свято шанують пам’ять Шевченка. Його іменем названо кілька колгоспів, кінотеатрів, клубів. Пам’ятники великому Кобзареві поставлено в Сумах, Ромнах, Лебедині, Недригайлові, Кролевці, Шевченковому (колишній Гирівці) і багатьох інших населених пунктах.

                                                                                                                Ю.Ступак

Ленінська правда. – 1968. – 10 бер. – С. 3.

Видавець творів Т. Г. Шевченка

Недавно у ряді газет, у тому числі і в «Ленінській правді», публікувалась кореспонденція ТАРС під назвою «Унікальна знахідка». В ній говорилося про виявлений в книжковому фонді Ленінградського музею Великої Жовтневої соціалістичної революції примірник першого видання поеми Т. Г. Шевченка з таким автографом геніального українського поета: «В вечное и потомственное владение передаю право сего сочинения Ивану Тимофеевичу Лысенкову. Т. Шевченко. 1843 февраля 3 Санкт-Петербург».

Читачам «Ленінської правди цікаво буде довідатись, що згаданий в дарчому, написові великого Кобзаря І. Т. Лисенков – наш земляк, уродженець міста Сум. Тут, у Сумах, в роки дитинства одержав він початкову грамоту й пристрасно, на все життя, полюбив книгу. І вже відтоді, з дитячих років, книга стала для нього не лише джерелом найкращої втіхи, а одночасно і засобом існування: хлопчик почав заробляти на свій прожиток продажем книг на ярмарках та базарах.

Пізніше він стає за прилавок відомої в Петербурзі книгарні Глазунова як його прикажчик, а в 30-х роках відкриває власну книгарню, яку постійно відвідували Пушкін, Крилов, Гоголь, Гнєдич та інші тогочасні письменники.

Радянський літературознавець М. Ашукін виділяв колоритну постать Лисенкова серед інших книгопродавців і з особливого похвалою говорив про його видавничу діяльність.

У близьких стосунках з Лисенковим був Т. Г. Шевченко, який в 1843 р. продав петербурзькому видавцеві з Сум право на перевидання своїх творів, опублікованих на той час. Пушкін, постійно терплячи матеріальні труднощі, не раз позичав у Лисенкова гроші, іноді в досить значному розмірі. Книжками великої бібліотеки Лисенкова користувалися численні його знайомі – письменники, артисти, студенти.

Багато енергії витрачав пристрасний книголюб на збирання цікавих книжкових і рукописних фоліантів. У 1861 р. він подарував Харківському університету з своєї колекції дорогоцінну збірку рукописів видатного українського філософа і просвітителя XVIII ст. Г. С. Сковороди.

Не забув Лисенков і свого рідного міста Суми. З його ініціативи і на його кошти тут влаштовували для учнів усіх міських шкіл свято зустрічі весни, з таким піднесенням описане сто років тому письменником Г. П. Данилевським, який звернувся з палким закликом до громадян інших міст нашого краю наслідувати добрий приклад Сум і хоч один раз на рік святковим променем осявати нерозважні будні школярів.

Ніхто в той час такого заклику не підтримав. Та й в самих Сумах встановлене, Лисенковим дитяче свято незабаром зовсім відмерло. «Стовпи міста» знайшли в ньому якесь зерно, політичної небезпеки...

                                                                                                                П. Сапухін

Ленінська правда. – 1962. – 18 лип. – С. 3.

Фольклорні записи поета в нашому краю

Народна пісня завжди виражала настрої й прагнення трудящих, їх ставлення до подій, розуміння навколишнього світу.

Т. Г. Шевченко протягом усього свого життя цікавився народною творчістю. Вона була одним з тих джерел, з яких виростала поетична творчість Кобзаря. Шевченко з глибоким інтересом вивчав збірники народної творчості, але ще з більшою увагою він прислухався до пісні в устах народу і залишив велику кількість записів народних пісень, багатьох частушок. Записав Шевченко й кілька переказів та приказок.

Фольклорні записи Шевченка відзначаються точністю, в них не було ніяких відхилень від того, як пісні виконувалися в народному середовищі.

Характерною рисою Шевченка-фольклориста було прагнення збирати передусім сучасний йому фольклор. Найбільш цікавило поета те, як у народній творчості відбилися визвольні прагнення, протест проти гноблення. Фольклор був для Шевченка одним із засобів пізнання народного життя.

Перебування Шевченка у 1859 році в селі Гирівці на Конотопщині було недовгочасним. Він приїхав туди о десятій годині вечора 21 серпня, а виїхав уранці 25 серпня. За спогадами Ф. Лазаревського, настрій у Шевченка в той час був пригніченим. Адже він зазнав тоді багато переслідувань, і йому заборонили перебувати на Україні.

Однак і за цих умов Шевченко багато працював. Лазаревський відзначає, що поет вставав і йшов у садок. В ці дні він намалював портрет А. Лазаревської, працював над своїми рукописами, зустрічався з селянами Гирівки.

Тут Шевченко записав дві народні пісні. Автографи їх містяться на другій сторінці аркуша, на якому Шевченко переписав вірш «Ой по горі роман цвіте». Під текстом цього вірша стоїть дата: «1859. 23 августа. Гирівка».

Перша пісня має журливий характер: батько радить синові одружитися з сиротиною, з неї може бути добра господарка. Однак життя тогочасне, кріпосницька дійсність не могли справдити таких надій, пісня закінчується сумним узагальненням – не з усякої сиротини буде господарка, не кожну людину чекає щастя, радість у житті:

      Теши, сину, ясенину –
      Гостре кіллячко буде,
      Бери, сину, сиротину –
      Господаронька буде.
            Не з всякої ясенини
            Гостре кіллячко буде,
            Не з всякої сиротини
            Господаронька буде.

Друга пісня має сатиричний характер, вона виявляє неприхильне ставлення селян до церковників, відбиває небажання селян відвідувати церкву:

      Ходить собі по церковці,
      Книжечку читає,
      Та сам собі дивується,
      Що людей немає.
             Попе! попе! будеш битий –
             Не вмієш читати,
             Та не вмієш так як треба
             Людей научати.

Ці фольклорні записи – цікавий момент у зв’язках Шевченка з Сумщиною. Вони відтворюють непереборне бажання поета збирати пісенні творіння народу, вивчати його настрої.

Фольклорні записи Шевченка увічнюють сторінки поетичного літопису народного життя.

                                                                                         Ю. Ступак

Ленінська правда. – 1961. – 10 берез. – С. 3.