Верещагін

Деталі

Перегляди: 1463

Верещагін Роман Іванович

Мабуть цілком справедливим вважається ствердження про те, що доля багатьох митців, формування їхньої особистості тісно пов’язані саме з історією та культурою рідного краю, який був для них невичерпним джерелом наснаги.

Не став виключенням і творчий шлях Романа Івановича Верещагіна, – талановитого композитора, педагога, фольклориста, безмежно залюбленого у свою Слобожанщину, її предковічні народні традиції, звичаї та обряди, а головне – в народну пісню, що полонила його серце з дитинства.

Учень видатного майстра Бориса Миколайовича Лятошинського, Р. Верещагін увійшов у вітчизняний культурно-мистецький простір як автор своєрідного музичного почерку, художньо-естетичні засади якого ґрунтуються на національних джерелах і звивалися передовсім у річищі традицій української композиторської школи, репрезентованої М. Лисенком, М. Леонтовичем, Я. Степовим, К. Стеценком, В. Косенком, а також російської – П. Чайковським, М. Мусоргським, В. Калінніковим та С. Рахманіновим.

«Композитор Роман Іванович Верещагін – досить своєрідна постать на обширі української музики. – Писав видатний музикознавець, професор, доктор мистецтвознавства М. Гордійчук, згадуючи митця. – Він увійшов у національну культуру не лише як автор різножанрових творів – симфонічних, фортепіанних, скрипкових і віолончельних, солоспівів і хорових – а й як фольклорист, який ще в студентські роки віддав багато зусиль записуванню народних пісенних мелодій і як досвідчений педагог. Зразу ж після закінчення в 1947 р. Київської консерваторії Роман Іванович аж до виходу на пенсію був викладачем теоретичних дисциплін у Київському музичному училищі ім. Р. М. Глієра. Під його керівництвом засвоювали основи цього мистецтва майбутні композитори, музикознавці і фахівці інших профілів, котрі нині успішно трудяться на українській музичній ниві» *.

Народився майбутній композитор 28 жовтня 1910 року в селі Гребениківка Сумського повіту Харківської губернії (нині Сумська область, Тростянецький район) у багатодітній сім’ї Верещаги Івана Антоновича – працівника контори економії П. І. Харитоненка (відомого українського мецената, цукрозаводчика, підприємця та промисловця).

У Івана Антоновича і його дружини Наталії Федорівни, котрі стали до шлюбу 1902 року, було 8 дітей. Але четверо з них померли ще за малих літ. Господь залишив батькам на виховання Матвія, Романа, Івана та Феодосію.

Охрестили малюка у Вознесенській церкві сусіднього села Великий Бобрик, оскільки власної у Гребениківці не було. У метричній книзі того періоду зберігся відповідний актовий запис, згідно з яким хлопчику дали ім’я Роман, а прізвище, замість Верещага, – Верещагін.

З історичних джерел достеменно відомо, що подібні випадки були непоодинокими. Маємо безліч прикладів, коли членів однієї родини тогочасних жителів України записували у метриках по-різному. Оскільки культура ділового мовлення тоді ще не була сформована, то й точній фіксації не приділяли належної уваги.

Часто-густо це залежало також від особливостей місцевого мовлення, національної свідомості записувача, рівня його грамотності і від якісного перекладу українських прізвищ російською мовою, – що було обов’язковим, – та безлічі інших чинників. Поза тим, писарі продовжували послідовну імперську політику зросійщення українського населення.

Прямим пращуром по батьківській лінії Верещаг за встановленими на сьогодні документами, копії яких зберігаються у сімейному архіві, є Роман Верещака (1720 – 1780?). А його син – Лук’ян Романович Верещаченко – був главою великого посімейства. Проживало воно на той час у слободі Василівка Лебединського повіту Харківської губернії. Тутешні землі належали наказному гетьману Лівобережжя Павлові Полуботку. Мав тут маєтність й гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній і всій Наддніпрянській Україні Іван Мазепа. Пізніше Лук’яна Романовича перевели до Гребениківки.

Саме ж прізвище є патрономінальним (від «патер» – батько) та походить від стародавнього слов’янського ймення – Верещага. Воно часто трансформувалося. Засновники ж цього роду впродовж кількох століть згадуються у ревізьких казках як Верещаки, Верещаги, Верещеки, а також Верещаченки.

Як свідчать дані реєстру війська Запорозького за 1649 рік, котрий схороняє Сумський державний архів, у 6 сотнях Корсунського, Білоцерківського, Миргородського (Роменського), Лубенського та Полтавського полків зустрічаються імена 9-х прапредків Р. І. Верещагіна – Федора, Михайла, Панька, Данила, Остапа, Харка, Кузьми, Петра і Олежка. А Канівський козацький полк весною 1649 р. очолював Семен Верещака, в сотнях якого були також козаки Верещаченки.

Реєстр війська Запорозького низового Нової Січі 1756 р. доніс до нас спомин ще про кількох далеких предків, зокрема Петра, Корнія, Матвія, Павла, Степана Верещак...

Цікаво, що у війську служили рівночасно батьки і діти, – про це говорять їх прізвища. Тож і Верещаки, і Верещаченки, і Верещаги, і Верещагіни ідентифікують спільну родову приналежність і є, по суті, однією великою козацькою родиною, яка дала Україні чимало відомих особистостей.

Так, у часи національно-визвольних змагань українського народу проти польського поневолення (1648–1654) під проводом Богдана Хмельницького, з-поміж сміливців, котрі здобували цінні відомості про наміри супротивників, найбільш колоритною вбачається – як зазначають історичні довідки – постать пращура композитора, першого українського розвідника часів Козаччини Василя Верещаги (іноді пишуть Верещаки).

Залишив вагомий слід у розвідці ще один представник роду Верещаг – Прокіп, троюрідний брат Василя. Поряд з найближчими сподвижниками Богдана Хмельницького, на котрих гетьман міг покластись як на самого себе, – Максима Кривоноса, Филона Джалалія, Івана Богуна, Івана Виговського – історія зберегла ім’я й цього полковника-дипломата.

Можливо, подальші розвідки давнього роду композитора Р. Верещагіна принесуть ще багато цікавого та допоможуть встановити й інші його гілки, окресливши більш широке коло пращурів.

Роман Іванович зростав у благодатному Слобожанському краю, де, здавалось бриніла музикою кожна травинка, кожна квітка.

Мати Романа, Наталія Федорівна, була музично обдарованою особою, володіла нотною грамотою і співала у церковному хорі. Знала вона безліч українських народних пісень. Кілька десятків з них у 30-ті роки минулого століття записав з голосу нашої бабусі відомий український вчений-фольклорист Павло Павлій, перебуваючи у фольклорних експедиціях на Сумщині. Ці записи тривалий час зберігалися у фондах Інституту українського фольклору АН УРСР.

Материнська пісня, її чудовий голос, манера співу мали вплив на музичний розвиток сина, а народна пісня займе чільне місце в творчому доробку композитора, назавжди лишаючись життєдайним джерелом натхнення.

Попри те, що батьки чимало вклали в його душу і серце любов до музики, все ж хотіли, щоб вона була лише захопленням, а не основною діяльністю.

Дитинство композитора припало на нелегкі часи. Це і Перша світова, і революція з громадянською війною, і трагічні події Української Народної Республіки. Потім нові випробування – голод, розорення, занепад.

По якімсь часі рідні почали все більше виявляти у нього справжню пристрасть до музично-образного світу. Потяг юнака до музики ставав дедалі сильнішим і брав верх над іншими уподобаннями. З поміччю місцевого столяра Семена Івановича Литвина, він власноруч змайстрував балалайку й самотужки розпочав підбирати народні пісні. А трохи згодом, перебуваючи під враженням гри військового духового оркестру, який зупинився у їхньому селі, – по пам’яті відтворює мелодії почутих творів.

Цей хист вчасно помітили вчителі сільської школи – Олімпіада Василівна Мірошніченко та Олександр Петрович Леницький, котрі як могли заохочували учня до навчання.

Та чи не найбільший вплив на формування світогляду, естетичний розвиток підлітка, його бажання дедалі глибше пізнати складний і чарівний світ музики, мав сільський лікар Матвій Карпович Шоломій. Він вважався освіченою людиною, слухав свого часу багатьох музикантів-виконавців, зокрема гру С. Рахманінова, був особисто знайомий з О. Толстим. Матвій Карпович вправно грав на скрипці, мандоліні, гітарі й володів гарним, приємного тембру, голосом. Власне, лікар і став першим вчителем з музики Романа. І хоча заняття у нього не мали систематичного та довготривалого характеру, все ж вони допомогли початківцю засвоїти елементарні прийоми гри, штрихи, аплікатуру на балалайці й подужати «ази» нотної грамоти.

Хутко спливав час... І хто знає, як би все склалося, коли б не втрутився його величність випадок. Адже невдовзі справжнім подарунком долі став для Романа приїзд до Гребениківки ансамблю музик з Харкова. Його керівник – педагог Харківського муздрамінституту, прослухавши гру сільського хлопця, запропонував їхати до столиці на навчання. Звідтоді якийсь тривожний неспокій закрався глибоко у серце Романа, – настав час вибирати...

Саме ця подія, мабуть, визначила його подальшу долю. Життєві дороги покликали батька до тодішньої столиці України, куди він прийшов пішки зі своїм саморобним інструментом. Сталося це влітку 1929 року.

Отак опинився він на порозі своєї омріяної мети, – розгорталася нова сторінка життя....

Та дорога до неї виявилася непростою й довгою. Знадобилися роки, допоки сільський хлопець, маючи чудові здібності та велике покликання до музики, здобув відповідну освіту. Оволодівати її секретами він бо розпочав доволі пізно...

Спочатку був робітфак, пізніше муздрамінститут. Велику увагу приділяв здібному учневі С. Богатирьов – майбутній професор Московської консерваторії. Людина великого таланту, ерудиції та непересічної науково-творчої думки, він стояв у витоків вітчизняної музично-теоретичної освіти і по праву вважається визнаним фундатором самобутньої харківської школи композиторів. Поміж його вихованців – відомі митці: І. Дунаєвський, А. Ольховський, М. Коляда, А. Штогаренко, В. Борисов, Д. Клебанов, К. Богуславський, В. Барабашов, Ю. Мейтус, П. Гайдамака, М. Тіц, В. Рибальченко, В. Нахабін, В. Тольба, Б. Яровинський та інші знані музиканти.

З великою пошаною та вдячністю згадував Роман Іванович цього видатного музиканта, відзначаючи енциклопедичні знання педагога. На все життя залишились у його пам’яті грунтовні, насичені яскравими прикладами заняття з гармонії, поліфонії та інших теоретичних дисциплін.

У Харкові Роман заприятелював із земляками, які пізніше стануть славою України, – Борисом Гмирею та Петром Білинником.

А вже набагато пізніше, у перші повоєнні роки, композитор присвятить Борису Романовичу свою баладу «Жебрак».

Яскравою сторінкою навчання у Харкові було знайомство з Гнатом Хоткевичем – письменником, композитором, мистецтвознавцем, істориком, бандуристом, фольклористом, педагогом, театральним і громадським діячем – у якого Верещагіну поталанило навчатись і що, поза сумнівом, також мало благотворний вплив на його творче становлення як композитора і педагога, формування його національного світогляду. Адже митець належав до плеяди українських достойників-патріотів, котрі все життя поклали на вівтар служіння своєму народові. Г. Хоткевич, бувши харизматичною багатогранною особистістю, завжди сповідував справжню любов до його історії, культури.

З моменту створення у 1936 році Інституту українського фольклору АН УPCP Р. Верещагін активно займається збиранням народних пісень. Разом з відомими фахівцями – фольклористами А. Лиходієм, П. Павлієм, композитором В. Уманцем, музикознавцем М. Гордійчуком він щоліта їздить у експедиції, записуючи чимало зразків української народно-пісенної творчості по селах Сумщини, Житомирщини, Запоріжжя, Дніпропетровщини та передаючи їх у вигляді нотних фіксацій наспівів до Інституту.

Багато зразків народних мелодій, які записував, вивчав та обробляв, Р. Верещагін за домовленістю пересилав також Л. М. Ревуцькому.

Сьогодні важко навіть назвати точну кількість обробок: багато творів було подаровано різним творчим колективам, ансамблям різного складу, окремим виконавцям.

Дружина Романа Івановича, наша мати Варвара Павлівна, також була захоплена чарами народної пісні, допомагала батькові у цій роботі. У родинному архіві зберігаються кілька записаних нею пісень, зокрема «Три загадки» та один із кращих варіантів пісні «Летіла зозуля» з Сумщини.

1937 року Р. Верещагін вступає до Київської консерваторії, де доля була прихильною до нього, подарувавши щастя навчатись у таких уславлених митців як В. С. Косенко та Л. М. Ревуцький. Особливо ж тепло батько завжди згадував свого вчителя з композиції – професора Бориса Миколайовича Лятошинського, – видатного композитора, диригента і педагога, чия творчість стала цілою епохою в українській музиці.

Заняття у Б. М. Лятошинського, за висловлюваннями Верещагіна, приносили йому справжню насолоду. Борис Миколайович був високообдарованою особистістю, з вродженою шляхетністю, непідробною скромністю та добротою. А ще – людиною надзвичайно вишуканого інтелекту, глибокої ерудиції, широких мистецьких інтересів та високої культури. Він вражав своєю щирістю і чуйністю, доброзичливістю і толерантністю.

Р. Верещагін підтримував найкращі стосунки зі своїм педагогом до кінця життєвого шляху останнього, на честь якого назвав свого молодшого сина. По смерті митця Роман Верещагін присвятив його пам’яті фортепіанні прелюдії, а також один із кращих своїх інструментальних творів – «Елегію» для віолончелі та фортепіано.

Навчання в консерваторії перервала Друга світова війна, батько пішов добровольцем на фронт. Як солдат – гвардії рядовий, автоматник танкового десанту, Роман Іванович з перших і до останніх днів війни був учасником бойових дій, беручи участь у тяжких битвах, зокрема на Курській дузі. Пройшов Верещагін важкими дорогами воєнного лихоліття від Волги до узбережжя Балтики, за що нагороджений багатьма медалями. Не раз дивився він смерті в очі, – маючи поранення, щоразу вириваючись з її цупких лабетів.

Але навіть на фронті Роман Іванович намагався не забувати про музику. У вільні від боїв хвилини грав бійцям, підтримуючи їх дух, писав й власні твори. Цього часу з’являються його пісні про героїзм та відвагу бійців, трудову звитягу простих людей. Деякі з них виконувалися і були надруковані в збірнику «Пісні для Радянської Армії». Особливою популярністю серед бійців користувалась «Кременецька» на слова О. Ільїна.

Наприкінці війни, коли Київська консерваторія повернулася з евакуації, керівництво турбується про вчасну демобілізацію здібного композитора, аби він міг розпочати новий навчальний рік разом з усіма студентами. Принаймні з листом такого змісту звертається до відповідних органів професор Л. М. Ревуцький, який разом з Б. М. Лятошинським опікувався долею Романа Івановича.

Саме за їх ініціативи 1946 року Р. Верещагіна, ще студента четвертого курсу, було прийнято до лав членів Спілки композиторів СРСР.

1947 року батько закінчує навчання в консерваторії. Дипломну роботу репрезентує симфонією, яка присвячувалась історичній події – Возз’єднанню українських земель. Перша симфонія – значне досягнення композитора. Вона яскрава і образна та приваблює багатством мелодичного матеріалу. Симфонія відзначається виразністю музичної мови, яка базується на традиціях класичної музики, зокрема української музичної спадщини з притаманними їй ліризмом та пісенністю.

Л. М. Ревуцький, який благословив симфонію, пропонуючи її до широкого прилюдного виконання, зокрема писав: «...Симфонія Романа Верещагіна відзначається яскравим колоритом народної української мелодики. В своїх творчих методах автор наслідує кращим традиціям російського симфонізму... Твір змістовний, з рельєфною тематикою».

Мистецький ужинок Р. Верещагіна багатогранний. Доволі різноманітна й жанрова палітра – від масштабних симфонічних полотен до музики для дітей. За оцінками відомого українського музикознавця Л. Я. Івахненко, його спадщина налічує близько 200 творів. До того ж пошук приносить й нові роботи.

З-поміж оркестрових здобутків – Симфонія №1 та Симфонія №2 пам’яті Т. Г. Шевченка, поема «Мар’яна», «Скерцо», сюїта «По рідній землі», «Танцювальна сюїта на українські теми», «Адажіо», «Вальс», «Сюїта», Симфонічно-хорова поема «Чари ночі» (сл. О. Олеся), оркестрові мініатюри «Старовинний Київ», «Зимонька», балада «Жебрак» для баса у супроводі симфонічного оркестру.

Декілька композицій скеровано для оркестру народних інструментів: «Скерцо», дві сюїти, «Танок», «Баркарола», «Пісня над степом», п’єси.

Перу митця належить чимало інструментальної музики. Це, зокрема, «П’єси» та «Поема» для скрипки, «Елегія пам’яті Б. Лятошинського» для віолончелі, твори для фортепіано – «Шість прелюдій», «Дитячі п’єси», «Прелюд пам’яті В. Косенка», «Баркарола», «Веснянка», «Фугато», «Прелюд», «Легенда», окремі прелюдії.

Плідно працював Р. Верещагін у жанрах вокальної та хорової музики, яка становить окрему багатобарвну сторінку його доробку. Він є автором вокально-хорових поем, творів для вокальних ансамблів різного складу, понад 40 оригінальних хорів – «Айстри» (сл. О. Олеся), «Ой не зникли золотії терни» та «Козак умирає» (сл. Лесі Українки), «Україно моя» (сл. І. Неходи), «Весна» і «Пісня» (сл. В. Сосюри), «Дума» (сл. Ф. Малицького), «Сім хорів» (сл. А. Пашка).

Залишив по собі композитор й цілу низку обробок українських народних пісень – хорових і сольних, а також біля 40 солоспівів на тексти Г. Гайне, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, Т. Г. Шевченка, Л. Українки, П. Грабовського, О. Олеся, П. Неруди, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, П. Воронька, Ф. Малицького, І. Неходи, П. Павлія, І. Бердника. Ось деякі з них: «Кедр і пальма», «У врат обители святой», «Цветок», «І небо невмите, і заспані хвилі», «На білу гречку впали роси», «Гроза пройшла», «Вечірня пісня», «Всі жита грозою збило», «У тихім щебеті, в росі», «Поет», «Ти пішла...», «Знову небо ясніє», «Я буду жити», «На лес пожелтевший», «Ода огню», «О, зеленый океан», «Балада про солдата», «День одсіяв», «Ранок на Дніпрі», «Білі акації».

Солоспіви належать до кращих здобутків композитора. Їх образний зміст доволі широкий. В них, поряд з емоційним розмаїттям втілених автором художньо-образних сфер, широтою їх інтонаційного строю, тонким відчуттям поетичного тексту та естетичних уподобань, з усією повнотою виявилось та розвинулось його глибоке мелодійне обдарування. Саме завдяки надзвичайно виразній пластичній мелодиці, кращі солоспіви Р. Верещагіна, ввійшли до скарбниці української романсової спадщини.

Тому, мабуть, не випадково, що неперевершений лірик української поезії Володимир Сосюра, шануючи композитора за тонкий ліричний струмінь його музики, на одній зі своїх подарованих Р. Верещагіну книжок залишив дарчий напис: «За те, що в нас однакові душі...». Гадаємо, що така оцінка зі слів незабутнього поета чогось таки варта. Додамо, що творча дружба поєднувала композитора також з М. Рильським, А. Малишком, І. Неходою, О. Новицьким, Д. Луценком, М. Нагнибідою, О. Ющенком, П. Вороньком, М. Даньком, Ф. Малицьким та іншими відомими поетами.

Помітним є внесок Верещагіна і в розвиток бандурного мистецтва. Його композиції, різні за жанрами і формою, збагатили репертуар виконавців ансамблевого та сольного спрямування («Кобзарева дума», «Летять журавлі», «Кохаю, кохаю», «Веснянка», «Баркарола», «Сльози», «Жоржини», «Верба вклонилася криниці», «До лісу осінь надійшла»). Кращі бандурні твори композитора знайшли своє місце в репертуарі знаменитої Української капели бандуристів Північної Америки ім. Т. Шевченка.

Звертався автор і до дитячої музики, де чільне місце відведено педагогічній літературі. Взяти хоча б згадуваний нами раніше альбом п’єс, розрахований на маленьких піаністів, або окремі музичні мініатюри, етюди та вправи для різних інструментів. Наймолодшим слухачам адресовано ряд музичних казок, лялькових і радіоспектаклів, пісень. Поміж них – вистави «Про Наталочку-невмивалочку та Івасика-невмивасика» (сл. І. Кульської та Т. Горбунцової), «Про зайчика-стрибайчика» (сл. Н. Кульчицької), дитячий віночок «Зимонько, снігуронько» (сл. Л. Глібова), пісні «Веснянка» (сл. О. Олеся), «До школярів» (сл. П. Грабовського), «Ми ходили по гриби» (сл. П. Воронька), «Хитає вітер зелені віти» (сл. В. Сосюри), «Гаївка», обробки українських народних пісень для дітей.

У робочому портфелі Р. Верещагіна залишились фрагменти з незакінченої опери «Ярослав Мудрий» (лібрето І. Комарової за одноіменною драматичною поемою Івана Кочерги), як-от – арія Ярослава «Невже судьба мене в останнє судить», монолог Ярослава й арія Ярослава «Благословен народ», арія і речитатив Сильвестра «Благослови, Господь, державний Київ...», арія Свічкогаса, аріозо Гарольда, аріозо Микити, хори «Бавилася лебідонька», «Приймай, мати, гостей в хату», хор дівчат «Плещуться хвилі в бережок», окремі сцени.

Розглядаючи образно-смисловий вектор художнього мислення композитора, манеру письма, найперше виявляємо нерозривний зв’язок з народними коріннями. Взявши за основу набутки академічного напряму, він формує власний стильовий стрій на прикметних рисах українського мелосу, органічно інтегруючи їх в музичну тканину композицій. Йдеться насамперед про образний, інтонаційний, ладо-гармонійний та ритмічний вплив, що відчувається майже у всіх його роботах – від великих симфонічних форм до солоспівів та інструментальних мініатюр.

Митець виріс на народній пісні, пройнявся її неповторним національним колоритом. Він любив її, розумів, збирав, записував і вивчав. А тому цілком закономірно, що саме вона й стала серцевиною української візії його творчого кредо.

Музиці Р. Верещагіна притаманні тематична різноманітність, ясність художнього задуму, виразність музичної мови, її рельєфність, емоційна насиченість та широта почуттів.

Р. Верещагін був сином свого часу, – складного і суперечливого, – що, безумовно, не могло не позначитись на його долі, на його творчості. Проте і сьогодні кращі твори композитора не втратили свого значення і художню цінність... Власні людські чесноти – тепло душі, щирість й добро, що йшли від серця, він виливав у музику, передаючи її людям.

Загалом же творча доля батька була далеко не безхмарною. Багато його композицій залишилась в рукописах, так і не дійшовши до слухача. Та інакше в ті часи й бути не могло. Адже він у своїй музиці намагався не прославляти комуністичний режим і його вождів. А це, що цілком закономірно, ускладнювало творче життя композитора.

Роман Іванович був людиною щедрої душі, надзвичайно скромний і доброзичливий, з тонким відчуттям гумору. Був простим у спілкуванні, відзначався товариськістю, вмів перейнятись проблемами іншої людини і завжди міг прийти на допомогу тим, хто її потребує, поділитися останнім.

Р. Верещагін поєднував композиторську діяльність з педагогічною. Понад чверть століття він викладав музично-теоретичні дисципліни та композицію в музичних закладах: у Київській вечірній консерваторії та музичній десятирічці ім. М. Лисенка, Київському державному музичному училищі ім. Р. Глієра та Київському педагогічному інституті. Його колеги та колишні студенти не раз відзначали професійне вміння композитора-педагога творчо підходити до викладання музично-теоретичних дисциплін. Він постійно складав різні вправи по гармонії та поліфонії, доволі часто компонував власні твори на прохання викладачів виконавських факультетів, керівників студентських колективів (оркестру, хору, ансамблів тощо).

Як педагог, Р. Верещагін продовжив себе в багатьох талановитих учнях, котрі зробили чимало корисного на ниві музичного мистецтва різних країн.

Ось деякі з них: композитори Я. Лапинський (Німеччина), Л. Вербицький (СІЛА), В. Губа, І. Поклад, В. Пацера, О. Костін, Ж. Колодуб, В. Варицький, М. Полоз, В. Філіпенко, О. Владимиров, О. Винокур, П. Ронжин, Ю. Григор’єв, П. Петров-Омельчук, О. Осадчий (Німеччина), О. Яворик, М. Каландьонок, І. Кириліна, Н. Боєва; диригенти І. Блажков (Німеччина), В. Лисенко, В. Лапченко, А. Дубина; музикознавці В. Самофалов, Л. Грисенко, Н. Матусевич, Т. Некрасова, К. Черпухова, Ю. Щириця, В. Майн; співачка Д. Петриненко; композитор та валторніст В. Пилипчак; джазовий піаніст і аранжувальник П. Бриль, піаніст П. Вайсбург (Ізраїль), флейтист А. Коган (Ізраїль), контрабасист Г. Литвин (Ізраїль), бандурист і композитор А. Маціяка, тріо бандуристок – А. Шутько, С. Петрова, А. Мамченко та багато інших відомих музикантів.

Багато енергії, творчих зусиль віддав Р. Верещагін і для творчого зростання самодіяльних композиторів, музикантів, розвитку аматорських колективів України. Упродовж багатьох років він читав лекції в обласних методичних центрах при облуправліннях культури, проводив численні семінари і практичні заняття в будинках народної творчості, зокрема й своєї рідної Сумщини.

Для своїх учнів Роман Іванович був і завжди залишався старшим другом, порадником. Відомий український композитор І. Кириліна, згадуючи про своє навчання у Київському музичному училищі ім. Р. М. Глієра в класі Р. Верещагіна, зазначала: «У його стінах для мене справжнім учителем став композитор Роман Іванович Верещагін. Найбільше подобалось, що він до своїх вихованців ставився як до колег і зі мною розмовляв, мов з рівною. Це був учитель-товариш...».

Виконавцями творів композитора в різні часи були відомі музиканти та провідні солісти, зокрема О. Петрусенко, П. Білинник, О. Дарчук, С. Козак, А. Кочерга, В. Вотріна, Л. Дорошенко, Т. Михайлова, О. Чулюк-Заграй, О. Загребельний, Е. Акрітова, Г. Шоліна, Н. Шульман, П. Поляков, М. Хіврич, A. Бобир, Я. Орлов, Г. Куляба, Л. Костенко, С. Литвиненко, Р. Корецька, Л. Балабайченко, Г. Таранченко, Г. Красуля, Т. Летичевська, М. Раков, Б. Щупак, B. Третяк, Г. Поляк, Р. Ельвова, В. Петров та ін.

Р. І. Верещагін прожив загалом складне, проте насичене життя. Воно було тісно переплетене з суспільним буттям країни, яка припинила своє існування у 1991 році.

Композитор не дожив до цієї дати, як не дожив, на жаль, і до відновлення незалежної Української держави, хоча це завжди нуртувало у його потаємних мріях, творчих прагненнях. 1980 року він переніс тяжкий інсульт, після чого вже не міг творчо працювати. З цієї ж причини залишився не упорядкованим належним чином і його архів.

Помер батько 26 січня 1985 р. у Києві, де й похований.

Ім’я композитора Р. Верещагіна, його творчість сьогодні вже належить історії. Звісно, що як мистецька особистість, він залишив й свій своєрідний слід поміж різнобарвних музичних явищ минувшини.

Згадаймо слова письменника Юрія Смолича, які він полишив нам у спадок: «...людина, котра не знає свого минулого, ніколи не усвідомить повно сучасності й не загляне зірко в майбутнє...».

Отож, варто зберігати пам’ять про тих, хто віддавав жар свого серця, свій талант на благо служіння українській музичній культурі, хто пристрасно й натхненно плекав наше музичне майбуття.

                                              А. Верещагіна, заслужений діяч мистецтв України, хормейстер
                                              Б. Верещагін, заслужений діяч мистецтв України, музикознавець

Остап Вишня

Деталі

Перегляди: 1399

Остап Вишня (Губенко Павло Михайлович)
( 1889 – 1956)

Остап Вишня (Губенко Павло Михайлович) – гуморист, сатирик, член Спілки письменників України (1934). Народився на хуторі Чечва (тепер Грунь) Охтирського району у багатодітній селянській родині. Початкову освіту здобув у Грунській сільській школі, навчався у Зіньківській двокласній школі. У 1907 р. закінчив Київську військово-фельдшерську школу і почав працювати фельдшером у лікарні Південно-Західної залізниці у Києві.

Уже з раннього дитинства Павло любив читати Миколу Гоголя. Він жив у його душі і серці. «Певне, якби не Микола Васильович, - зізнався він, - то лікарював би, очевидячки, всеньке своє життя. Це він потяг мене в літературу».

Що ж до подальшого навчання, то за гімназію склав іспити екстерном, вже працюючи фельдшером. У 1917 р. вступив до Київського університету, та закінчити його не довелося, бо всерйоз і повністю зайнявся літературною діяльністю.

Друкуватися почав з 1919 р. під псевдонімом П. Грунський, а з 1921-го – Остап Вишня. Переїхавши до Харкова, тодішньої столиці України, активно співробітничав у газеті «Вісті ВУЦВК», друкувався також у «Селянській правді», «Червоному перці», «Літературному ярмарку» та інших виданнях, де виступав із фейлетонами, гуморесками, усмішками, сатиричними нотатками.

Уже наприкінці двадцятих Остап Вишня був автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів, що витримали 42 видання за чотири роки. Їхній загальний тираж сягнув близько мільйона примірників. На той час це була майже фантастична цифра. І лише «Кобзар» Т. Шевченка перевищував її. В 1928 р. вийшло чотиритомне видання. Звертаючись переважно до тогочасної сільської дійсності, Остап Вишня то з гумором, то з іронією, а також вдаючись до сатири, висміював канцелярщину, формалізм як вияви бюрократизму в роботі сільських рад і своїми творами утверджував нові принципи суспільного життя, закликав селян до навчання, відстоював право жінки брати участь у громадській діяльності.

З роками до письменника прийшла велика популярність, надзвичайний успіх.

На початку тридцятих років життя Остапа Вишні стає надто тернистим, а далі нестерпним. У пресі розгортається кампанія паплюження талановитого, народного письменника. Колоніальним властям, безперечно, страшними були величезні тиражі його видань, що в широких масах пробуджували інтерес до української мови, свого народу, нації. Тож за абсолютно вигаданими звинуваченнями наприкінці 1933 р. Остапа Вишню заарештовують. І десять років Павло Михайлович провів у концтаборі на Печорі.

З ув’язнення його звільнили в 1943 р., але повністю реабілітували тільки в жовтні 1955 р.

Трагічною, вимушеною і несправедливою була та десятирічна перерва у творчості письменника. Та після повернення в Україну він знову поринає в літературу, активно береться за перо. До речі, 26 лютого 1944 року в газеті «Радянська Україна» була надрукована його знаменита гумореска «Зенітка», яка набула широкої популярності.

Повоєнний період був для письменника напруженим і плідним. У своїй творчості Остап Вишня гідно продовжує і розвиває традиції народного гумору, кращі традиції української і російської сатиричної класики – Салтикова-Щедріна і Котляревського, Гоголя і Шевченка, Чехова і Леся Мартовича. Працюючи в журналі «Перець», він сміливо пише про недоліки в діяльності деяких установ і організацій, влучно висміює дармоїдів, халтурників, нещадно викриває бюрократів, рвачів, хапуг, людей без совісті й честі.

Писав він і для дітей, щиро і тепло. Саме Остап Вишня започаткував новий літературний жанр – нарис-усмішку. Він був багатогранним письменником широкого діапазону.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року. Похований у Києві.

Рада Міністрів УРСР своєю постановою увічнила пам’ять письменника. Його ім’ям названо грунський Будинок культури, дніпровський теплохід, на будинку, де він жив, встановлено меморіальну дошку. З метою увічнення пам’яті Остапа Вишні здійснено найповніше семитомне видання його творів.

Рада письменників України і видавництво «Радянський письменник» заснували щорічну літературну премію імені Остапа Вишні. На батьківщині – у селі Грунь – відкрито музей чародія сміху (1982 р.). Кожної осені, починаючи з 1974 р., тут проводяться свята «Вишневі усмішки», на які приїжджають письменники-гумористи Сумщини і України, гості з ближнього зарубіжжя.

Низовий

Деталі

Перегляди: 1252

Іван Данилович Низовий
(3.01.1942–30.09.2011)

Іван Низовий – поет, прозаїк, публіцист, журналіст, редактор, громадський діяч, автор понад 100 збірок поезій, прози, публіцистики, перекладів, творів для дітей, знаний майстер красного письменства України.

Іван Данилович – член Національної спілки письменників України з 1972 року, член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Лауреат премій імені Бориса Горбатова, Микити Чернявського, братів Богдана і Левка Лепких, Олекси Гірника, міжнародної премії за найкращий музичний твір — ораторію «Лелече», який був покладений на музику тернопільським композитором Богданом Климчуком і на всесвітньому конкурсі ностальгійних пісень посів перше місце в номінації «хорова композиція». Нагороджений медаллю «Будівничий України».

Іван Данилович Низовий народився 3 січня 1942 року в селі Рудка Марківської сільради Штепівського району (нині — Білопільського району) Сумської області в сім'ї Данила Низового і Насті Низової (Великород), які загинули 1943 року. Півторарічного Івана Низового і його старшу на два роки сестру Людмилу виховувала бабуся Уляна…

По закінченні шостого класу Марківської середньої школи працював у колгоспі. Доточивши собі чотири роки, поїхав за комсомольською путівкою на будівництво шахт Донбасу. Пізніше сплавляв ліс на північній Онезі, будував електростанцію поблизу казахстанської Караганди, ще одну — у Змієві біля Харкова, цементовий завод у Балаклії. Звідти й пішов до Радянської армії, у якій відслужив з 1961 до 1964 року в залізничних військах Прикарпатського військового округу, споруджував стратегічні мости через Дністер біля Кам'янця-Подільського та через Тису поблизу Чопа, залізничну переправу через Дніпро неподалік від Кременчуга. Після демобілізації працював директором Буського Будинку піонерів, одночасно навчаючись у вечірній школі, де екстерном склав іспити за одинадцятий клас. Вступив на заочне відділення факультету журналістики Львівського університету. Працював у редакції Кам'янка-Бузької районної газети.

Писати й друкуватися почав 1960 року в Улянівській районній газеті й обласній газеті «Ленінська правда». У 1963 році друкувався в республіканському журналі «Дніпро» та газетах «Літературна Україна» і «Молодь України».

У січні 1964 року в Ужгороді вийшла перша збірка віршів «Народжуються квіти», редактором якої був друг і ровесник Івана Низового поет Петро Скунць.

У травні 1966 року переїхав в селище Новоайдар Луганської області, куди його було запрошено для роботи в редації районної газети «Красное знамя». Наприкінці цього ж року був переведений до новоствореної в Луганську молодіжної газети «Молодогвардієць». Працював лаборантом у Луганському машинобудівному інституті, пізніше — редактором газети «Прапор Перемоги».

Загалом Іван Низовий понад десять років присвятив роботі в обласних і районних газетах, був старшим редактором обласної студії телебачення, консультантом спілчанської організації, керував обласним літературним об'єднанням. Крім цього, півроку був завідувачем лабораторії Лутугинської птахофабрики (сел. Лісове), художником на Луганському трубопрокатному заводі та в Палаці культури імені В. І. Леніна. У 1971 році побачила світ друга поетична збірка Івана Низового «Провесінь». А 1972 року його було прийнято до Національної спілки письменників України.

Третя книга Івана Низового «Стебло» вийшла друком у 1977 році.

У 1979-1980 роках поет навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті ім. Горького.

У вісімдесяті роки виходять збірки «Тобі моє серце» (1980), «Рівнодення» (1982) і «Чекання ранку» (1986). 1988 року в обласній газеті «Молодогвардієць» було опубліковано статтю Івана Низового «Бути – народом», яка стала рушійним складником національного відродження на Луганщині. У ній автор не лише представив «альтернативну» точку зору на суспільні процеси, а й першим відкрито заявив про національне пригноблення українців на сході і півдні УРСР, утиски української мови – невід'ємної ознаки народу. За статтю «Бути – народом» письменника було внесено до «чорного списку». Але Іван Низовий твердо стояв на позиціях національного, мовно-культурного й духовного відродження українського народу.

Не лише в публіцистиці, а й у поезії того періоду, починаючи зі збірки «Пора косовиці» (Київ, 1990) виразно простежуються мотиви публіцистичності, громадянськості, чіткіше звучать заклики до боротьби за незалежність України, розвій її мови та правду про історію рідного народу. Таким чином, уже на початку дев'яностих років могутнє слово Івана Низового, пробившись через лещата радянської цензури, залунало на повен голос. Зокрема, програмного звучання набули тоді його поезії: «Прапрадіди», «Один мій дід – Великород…», «Відродись, Україно!» та багато інших.

З 1992 до 1998 року був відповідальним секретарем і головою Луганської організації Національної спілки письменників України.

Стрімкий у думці, почуттях, у справах, він завжди перебував в епіцентрі подій літературних, соціальних і політичних, підтримував творчу молодь, редагував книги відомих літераторів і початківців, проводив творчі зустрічі. Іван Низовий відрізнявся внутрішньою дисципліною та неабиякою працелюбністю. Творчим злетом поета стало ХХІ століття, коли він відкриває Слово в новому змісті, плекає чумацькою піснею, журавлиним окликом, світлом козацького духу. У своїх творах Іван Низовий оспівував природу, побут, духовні цінності українського народу, його прагнення до самоствердження, бажання здобути свободу і незалежність. Він закликав любити людину з усіма її плюсами й мінусами, наголошуючи на тому, що в житті все взаємопов'язано, що кожна людина має право на повагу. Поет понад усе цінував людяність. Іван Низовий ніколи не боявся гострих кутів. Його бунтівний дух – це совість поета, яку можна ототожнити із совістю українського народу.

Книги Івана Низового виходили в Ужгороді, Львові, Рівному, Києві, Донецьку, Луганську. Його твори перекладалися російською, болгарською, польською, англійською, чеською, словацькою, угорською, азербайджанською, татарською, чуваською мовами.

Своїми вчителями в літературі Іван Низовий вважав Миколу Данька, Петра Скунця, Микиту Чернявського, Адольфа Романенка, Івана Савича та Дмитра Білоуса, а в журналістиці — Галину Пліско.

Іван Низовий самобутній і оригінальний поет. Творча лінія Івана Даниловича неординарна. Він увійшов у сучасну українську літературу, як «одкровення». Про одного поета говорять, що він лірик, інший публіцист. Про Івана Низового так, чи інакше сказати – значить нічого не сказати. У його творчості лірика накладається на публіцистику.

Його поезія відверта, він справжній пейзажист, умудрений життєвим досвідом мислитель, дотепний і добрий жартівник, і ще він є пристрастним публіцистом, громадянином-патріотом…

Слово Низового справді виражене і вивірене, доходить до серця й розуму співвітчизників без особливого тиску і супротиву. Його сприймають і приймають, ним наповнюються й насолоджуються. Поезія Івана Низового піддається лише одному визначенню: народна поезія, поезія віри, безнадії, смутку і сподівання.

А ще віршам нашого земляка притаманнне чуття щирої любові до людини, рідного краю, природи, Вітчизни. Цьому підтвердженням є рядки з його поезії:

Лукаш

Деталі

Перегляди: 1275

Микола Олексійович Лукаш
(1919 – 1988)

Микола Олексійович Лукаш – видатний український перекладач, майстер поетичного і прозового художнього перекладу, член Спілки письменників України (1956 – 1973, 1986 - 1988), ПЕН-клубу Угорщини (з 1971 р.), ПЕН-клубу Федеративної Республіки Німеччини (з 1973 р.). Лауреат республіканської премії ім. М. Рильського (1988 р.), лауреат українсько-французької літературної премії ім. М. Зерова (1993 р.).

Народився у збіднілій родині в Кролевці. У родині Лукашів було п’ятеро дітей. Батько Олексій Якович – колишній прикажчик скупника ткацьких виробів І. Є. Риндіна, мати Васса Іванівна – колишня служниця відомого в Кролевці земського діяча В. І. Рудзинського. У роду Лукашів та Оникієнків (дівоче прізвище матері) були й козацькі, й дворянські корені; дід по батькові Яків Ілліч Лукаш мав сан диякона, викладав у школі церковно-слов’янську мову і був регентом хору Покровської церкви.

До п’яти років Микола не міг говорити. Весь час ним посилено опікувався хрещений батько Дмитро Оникієнко, котрий мав гімназичну освіту. Потяг до мов відчувався і в родині. Бабуся та прабабуся – родом з польської шляхти, мама мала подруг-єврейок і говорила на ідиш, старший брат вивчав французьку, а Микола – німецьку, мову ромів Микола вивчив у циганському таборі, який розбив шати неподалік міста. Тож цілком природно, що в 6 – 7 класі мав кілька перекладів Гейне, в 9 – пісеньку Гретхен, що увійшла без змін у переклад «Фауста».

Під час навчання у молодших класах з Миколою трапилася неприємність – від необережності він впав з балкону другого поверху шкільного приміщення і зламав ногу (потім та ж нога буде двічі поранена у війну і зламана наїздом автомобіля у Харкові в 50-х рр..). Лікування було не зовсім вдалим і затягнулося, вимушена малорухомість сприяла посиленій увазі хлопчика до читання, самостійної роботи з книгою.

У 1936 р. М. Лукаш створив разом із В. Сухомлином, М. Сереженком, Д. Овчаренком та М. Городиським літературне об’єднання «ЛІАСМО» - «Літературну асоціацію молодих» (Кролевець, 1936 – 1937).

1937 р. М. Лукаш став студентом історичного факультету Київського університету. Ще старшокласником він почав потроху перекладати «Фауста» Гете, продовжував це й у студентські роки, про що свідчив на схилі літ: «Перед війною я зробив був повний переклад першої частини гетевого архітвору, але все те пропало під воєнну завірюху і робилось по війні вже геть наново».

Через поганий зір і пошкоджену ногу Лукаш призову не підлягав, отже, працював на захід від Києва на оборонних спорудах. Коли студентів відпустили до університету, його було вже евакуйовано до Харкова. Залишився без продуктових карток, приреченим на голод. Пішки дістався до Кролевця.

У прифронтовому місті потрапив під ворожий авіа наліт і надовго зліг з тяжко пошматованою осколками ногою. Потім Микола працював перекладачем у кролевецькій сільгоспкомендатурі.

Коли на початку вересня 1943 р. окупанти повтікали з Кролевця, Микола Лукаш залишився. Він не відчував за собою вини перед рідним народом. З’явився у військомат до призову. Пройшов так звану «фільтрацію». 16 листопада 1943 р. був мобілізований до армії і служив до листопада 1945 р. у батальйоні аеродромного обслуговування в Харкові спочатку стрільцем, а потім писарем.

Після демобілізації в листопаді 1945 р. М. Лукаш вирішив продовжувати навчання вже не на історичному факультеті столичного університету, а на факультеті французької філології Харківського педагогічного інституту іноземних мов. Блискуче закінчив його за два роки, виявивши здібності і до викладацької, і до наукової роботи.

Про харківський період діяльності Миколи Лукаша з анкетних даних відомо, що у 1947 – 1948 рр. він працював викладачем Харківського педагогічного інституту іноземних мов, у 1948 – 1949 – перекладачем при УкрНДІ лісового господарства, у 1949 – 1951 рр. – викладачем англійської і німецької мов, у 1950 – 1953 рр. – викладачем французької і німецької мов у Харківському державному університеті.

Недавнє минуле, тобто перебування в роки війни на окупованій території, цупко тримало його в своїх обіймах. Найталановитішого і перспективного викладача не зараховували на штатні викладацькі посади і він був змушений перебиватися погодинними нестабільними заробітками.

Одначе він працював на самозречення, відновлював втрачений у війну переклад Й.В. Гете – «Фауста», виношував інші масштабні задуми.

У 1953 р. у Держлітвидаві з’явилися переклади М. Лукаша: з російської – оповідання «Сторож» М. Горького, з болгарської – оповідання Еліна Пеліна «Вітряк», з німецької – 11 творів Гюго. Тоді ж М. Лукаш стрімко увійшов до українського мовознавства. Видавництво «Молодь» запропонувало йому перекласти з іспанської вірші для книги Сервантеса «Дон Кіхот Ламанчеський». Одночасно дебютував і як дитячий письменник, переклав з італійської Д. Родарі «Малим і старим про Італію і Рим», з сербо-хорватської казку В. Филипповича «Зайчик Рябчик». Низку перекладів включено до «Вибраних творів» В. Гейне. А ще «Мадам Боварі» Г. Флобера, переклади А. Міцкевича.

Найвищою втіхою стало побачити в розкішному виданні омріяного і вистражданого повного «Фауста». Від задуму до втілення минулого майже два десятиліття. Перекладач «архітвору» Й. В. Гете Микола Лукаш відразу увійшов до елітарного кола українських літераторів як діяч національного виміру.

На початку 1956 р. ще недавно нікому не відомого харківського перекладача було запрошено зробити співдоповідь про стан перекладів із західноєвропейських літератур на республіканській нараді перекладачів. Незабаром Миколу Лукаша прийняли до Спілки письменників України за рекомендаціями М. Рильського, Л. Первомайського, М. Пригари, М. Терещенка. Він набув статусу визнаного літератора, незабаром (1958 р.) зміг переселитися до Києва. У 1958 – 1960 рр. працював завідувачем відділу поезії журналу «Всесвіт». Пішовши з редакції журналу, Лукаш повністю зосередився на перекладацькій творчості, із головою поринув у літературно-мистецьке життя столиці, інтенсивно працював над перекладами світової класики: прози, поезії та драматичних творів.

Проте його настрої були опозиційними, суперечили русифікаторській політиці радянської влади. На тлі всезростаючих утисків українства новаторські принципи художнього перекладу, запроваджені М. Лукашем, сприймалися правлячим режимом як виклик владі. Особливо це проявлялося після виходу книги перекладів Гарсіа Лорки. Все важче визначному поліглоту було публікуватись. А 23 березня 1973 р. він звернувся з нині знаменитим листом на захист засудженого за працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби. Через місяць М. О. Лукаша було виключено із Спілки письменників України.

М. Лукаш не зазнав крайніх форм репресій, та його намагалися знищити і зламати замовчуванням, відлученням від офіційної літератури і статусу літератора; позбавленням можливості заробляти інтелектуальною працею. На щастя, не занепав потужний інтелект М. Лукаша: всупереч ударам долі, бідам і злигодням він продовжував плідно працювати. Зроблене Миколою Лукашем у вітчизняній культурі вражає. Лише в галузі художнього перекладу з майже двадцяти мов це понад тисяча прозових і поетичних творів понад ста авторів: Сервантеса і Лопе де Вега, Бокаччо і Шекспіра, Гете і Шіллера, Гюго і Флобера, Гейне і Верлена, Міцкевича і Бернса, Тувіма і Безруча, Мадача і Вольтера, Аполлінера і Лорки та інш.

Опубліковану творчу спадщину складають переклади з англійської, болгарської, галісійської, іспанської, італійської, ідиш, латинської (у т.ч. давньоримської), німецької, польської, російської, сербської, словацької, угорської, французької, чеської, японської мов, а також критичні праці з лексикографії, фольклористики. Виконані ним переклади шедеврів світової літератури визнані конгеніальними.

1987 року М. Лукаша знову прийняли до Спілки письменників, через чотирнадцять років після вигнання.

1988 року йому було присуджено республіканську премію ім. М. Рильського за кращий художній переклад. Це був останній рік життя Миколи Олексійовича Лукаша.

1989 року редакція журналу «Всесвіт» заснувала премію ім. М. Лукаша за кращий художній переклад або статтю про мистецтво перекладу.

1993 року М. Лукашу присуджено українсько-французьку літературну премію ім. М. Зерова.

На малій батьківщині, в м. Кролевець ім’я великого генія носить вулиця, де він народився. На будинку середньої школи, яку закінчив у 1937 р., встановлена меморіальна дошка із зображенням визначного лінгвіста.

Куліш

Деталі

Перегляди: 1313

Пантелеймон Олександрович Куліш
(1819 – 1897)

Пантелеймон Олександрович Куліш – видатний український письменник, поет, учений-історик, культурно-освітній діяч, фольклорист.

Народився в сім’ї нащадків старовинного козацького роду у містечку Вороніж Глухівського повіту на Чернігівщині, тепер Шосткинського району Сумської області. Батьки рано повмирали, не залишивши дітям (Панько був сьомим у родині) ніяких статків, проте привчивши їх до аскетизму та повсякденної напруженої праці.

Початкову освіту Пантелеймон отримав у школі при церкві, потім навчався в повітовому училищі в Новгороді-Сіверському. Після училища навчався в Новгород-Сіверській гімназії (1831–1836), залишив її після п’ятого класу, не довчившись два роки, й пішов працювати домашнім учителем. Поліпшивши матеріальне становище, продовжив навчання спочатку на словесному, а потім – юридичному відділенні Київського університету, де провчився два роки – з 1837 по 1839 р. Але оскільки не мав документів, які б підтверджували його дворянське походження, довелося на деякий час відмовитися від подальшої вищої освіти й шукати заробітку. Викладав словесність у Луцькій дворянській школі. Водночас починає роботу над історичними повістями про Гетьманщину і співпрацювати в альманасі Михайла Максимовича «Киевлянин».

1843 р. П. Куліш переїздить до Києва, продовжує вчителювати. Того ж року виходять друком його твори – перша частина історичної повісті «Михайло Чарнишенко, или Малороссия восемдесят лет назад» і поема «Україна».

1843 – 1845 рр. П. Куліш знайомиться з Т. Шевченком, М. Костомаровим, іншими відомими діячами української літератури, університетськими професорами.

1845 р. П. Кулішу вдається влаштуватися на посаду викладача російської словесності в Петербурзькому університеті. Він зближується з гуртком російських письменників, друкує у журналі «Современник» перші розділи історичного роману «Чорна рада, хроніка 1663 року» в російському перекладі, а в часописі для дітей «Звездочка» - «Повесть об украинском народе».

За рекомендацією тодішнього ректора С. – Петербурзького університету П. Плетньова Петербурзька академія наук посилає П. Куліша за кордон для вивчення слов’янських мов. Після повернення він займає посаду ад’юнкта кафедри слов’янських мов столичного університету.

У січні 1847 року П. Куліш одружується з сестрою свого товариша Василя Білозерського – Олександрою (згодом відома українська письменниця Ганна Барвінок).

У цей час, наприкінці 1845-го – на початку 1846 р. П. Куліш бере участь у створеному Кирило-Мефодіївському товаристві у Києві. Він займається культурно-просвітницькою роботою, пропагує ідеї європейського гуманізму та християнської моралі, поширення культури й народної освіти, виступає за поступові соціальні реформи.

Після розгрому Товариства П. Куліша арештовують і запроторюють до каземату Петропавлівської фортеці. У вересні 1847 р. його заслали до Тульської губернії із забороною писати й займатися педагогічною діяльністю. Там П. Куліш перебував понад три роки. У 1850 р. заходами П. Плетньова одержав дозвіл проживати у С.- Петербурзі, де розгортає журналістську діяльність – публікує під різними псевдонімами у столичних виданнях статті й замітки.

Не протримавшись довго в столиці, П. Куліш їде в Україну, на Лубенщину, де заводить собі хутірське господарство Баївщина та розгортає плідну літературну й наукову діяльність, хоч змушений був публікуватися анонімно, або під псевдонімами, бо право друку повернули йому аж 1956 року.

У 1857 р. заснував у Петербурзі власне видавництво з друкарнею, які хоч і виявилися нерентабельними, але дуже посприяли розвитку українського літературного процесу й суспільної думки та закладенню основ сучасного українського фонетичного правопису. В цей час П. Куліш упорядкував і випустив у світ унікальне двотомне фольклорно-історіографічне й етнографічне зібрання «Записки о Южной Руси» та буквар і читанку «Граматка» для навчання українських дітей рідною мовою, де вперше застосував сучасний український фонетичний правопис, який він сам створив і який дістав назву «кулішівка», яким ми, по суті користуємося і сьогодні.

1860 р. П. Куліш видав альманах «Українська хата», а 1861 р. брав участь в організації журналу «Основа». У 1862 р., після майже 20-річної перерви, виходить у світ одна з найкращих поетичних збірок П. Куліша «Досвітки».

1864 р. П. Куліш поїхав чиновником до Варшавського учбового округу. Але там він пробув недовго. Російській владі не сподобалися зносини П. Куліша з галицькими літературними і науковими колами і підтримки ним партії «народовців». У 1867 р. П. О. Кулішу запропонували або зректися своїх поглядів, або залишити службу. Куліш вибрав останнє.

1868 р. він виїхав за кордон, багато писав в галицькі часописи, покладаючи надії на розвиток українського національного руху в Галичині.

Повернувшись до Петербурга у 1871 р., редагував офіційний журнал міністерства шляхів. 1874 р. видав перші два томи «Истории воссоединения Руси», де вперше ґрунтовно переосмислив цінності історичної науки.

1876 р. П. Куліш опублікував у львівській «Правді» розвідку «Мальовнича Гайдамаччина» і видав у Москві третій том «Истории воссоединения Руси». Ці праці перейняті антикозацькими настроями.

П. Куліш повернувся у Східну Україну і зазнав переслідувань урядовців, хоч і відійшов від політики. Поселився на жінчиній батьківщині, на хуторі Мотронівка (який перейменував, давши назву Ганнина Пустинь) під Борзною на Чернігівщині. Тут він працював до останніх днів життя. Восени 1886 р. цей хутір згорів. У полум’ї загинула унікальна бібліотека, рідкісні рукописи, листування.

Проте П. Куліш не припинив своєї наукової та літературної праці. Протягом 1889 – 1890 рр. московське «Общество истории и древностей российских» видало його монографію «История отпадения Малороссии от Польши».

В останні роки життя П. Куліш займався перекладацькою діяльністю. Він перекладав Шекспіра, Байрона, Шіллера, Гете, Скотта і майже повністю поновив рукопис українського перекладу «Біблії», який згорів у 1886 р.

Помер П. Куліш 14(2) лютого 1897 р. після короткочасної хвороби, застудившись у неопалюваному кабінеті.

Здобутки П. Куліша вельми значні. П. Куліш написав перший в українській літературі історичний роман («Чорна рада»), стояв біля керма виходу в світ першого українського часопису «Основа» (Петербург, 1861 – 1862), заснував в столиці Російської імперії першу українську друкарню, сприявши цим появі значної кількості українських творів, появі нових імен в літературі. Саме П. Куліш в середині ХІХ ст. став одним із зачинателів української літературної критики. Першим перевів на наукову основу фольклористику, запровадивши стенографічну точність записів. Двома томами «Записок о Южной Руси» започаткував заплановану ним 12-томну енциклопедію українського фольклору та етнографії. Його ми можемо вважати засновником української перекладацької справи.

Минулі часи великодержавного шовінізму і тоталітаризму на Куліша було накинуто ярлик українського буржуазного націоналістичного діяча, його творчість або замовчувалася, або паплюжилася. Нині в Україні чимало зроблено для повернення народу світлого імені П. Куліша.

В лютому 1999 р. у Києві створений фонд імені Пантелеймона Куліша на чолі з народним депутатом України І. С. Плющем. Фонд успішно провів в Україні низку масштабних заходів, пов’язаних із святкуванням 180-річчя від дня народження П. Куліша, своїм коштом видав ряд творів письменника, зокрема знаменитий роман «Чорна рада». Коли Івана Степановича обрали Головою Верховної Ради, довелось йому перейти в ранг почесних президентів. Фонд же очолив відомий діяч Володимир Бортник. Під його безпосереднім керівництвом здійснювався проект історико-меморіального заповідника «Ганнина пустинь» у Мотронівці на Борзнянщині Чернігівської області, де знайшов свій вічний спокій П. О. Куліш.

На батьківщині П.Куліша, на колишньому хуторі поблизу сучасного селища Вороніж Шосткінського району з 2005 р. відбуваються традиційні Кулішеві читання.

У Шостці 11 серпня 2006 р. в приміщенні центральної міської бібліотеки ім. Л. М. Толстого відкрився музей П. Куліша, створений з ініціативи і сприяння міського голови М. П. Ноги.

Когут

Деталі

Перегляди: 1308

Когут Зоя

Когут Зоя, дівоче Ніконенко. Народилася 21.5.1925 р. в м. Суми (Україна) в родині адвоката. В 1930 р. батька було репресовано. Зоя жила разом з матір'ю в місцях поблизу таборів, куди перевозили батька: Ново¬сибірську, Барнаулі, Чимкенті та Алма-Аті (Казахстан), Намангані, Самарканді, Ташкенті (Узбекистан). 1939 р. по¬вернулась до Сум, а в 1943 р. емігрувала до Німеччини. Навчалась на філософському факультеті Фрайбурзького університету, Німеччина. Тут познайомилася зі студентом, майбутнім лікарем Льогином Когутом, з яким і одружилася. В 1949 р. зі своїм чоловіком емігрувала до Австралії і поселилась у Мельбурні. Подружжя влаштувалося на роботу, звели невеличкий будинок, але втіхи було мало. Зоїн духовний світ потребував відповідного оточення. Щодня гнітило чуже, незнайоме середовище. Згадала, що ще в сумській школі творила вірші – для душі. Але тож було вдома.

А тут, в Австралії, про що напишеш! Чужина, як рана, що ятрить постійно і не заживає. Тому часом герої творів Зої Когут тужливо-меланхолійні, самотні. А мотиви тривоги і болю за рідну землю, самовіддана праця в ім’я України та її народу, – ось чи не основна тема творчості поетеси.

Перебуваючи в еміграції, Зоя Когут звертається до поезії сучасної України. Понад усе її захоплювали твори Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Ігоря Калинця, Василя Стуса, Дмитра Павличка. З еміграційних поетів, що вразили її, називає Василя Барку.

Так під впливом творів цих талановитих людей Зоя всерйоз почала займатися літературою. З часом здобула визнання. Сотні літературних виступів, вечорів у багатьох державах перед українцями відбувалися з незмінним успіхом і популяризували її ім’я й українську спільноту.

Зоя Когут не мало встигла у житті. На протязі 14 років пра¬цювала складачем і диктором українських радіопрограм у Мельборні. Від самого заснування Літературно-Мистецького Клубу ім. Василя Симоненка була його секретарем. Друкуватись почала з 1960 років, відома із збірок сатиричних та ліричних поезій, а також і прози «Культурні Арабески» (Мельбурн 1969) та «Кучерявий Дим» (Нью-Йорк 1974). В 1992 р. вийшла збірка її творів знову ж таки під назвою «Культурні Арабески» в Полтаві. Її твори друкувалися в альманахах "Новий Обрій» (Мельбурн), «Слово» і «Північне «Сяйво» (Едмонтон), в журн. «Лис Микита» (Детройт), «Дзвони» (Рим), «Укра¬їна» (Київ), «Вільній Думці» (Сідней) та інших часописах діаспори. Відбула два турне з власними творами по США і Канаді, а також тричі в Англії та майже по всіх державах Європи. Понад 70 виступів З. Когут дістали захоплені відгуки в пресі. На запрошення Патріарха Йосифа Сліпого тричі їздила до Риму на виступи з власними поезіями.

Тематична збірка “За Україну молюся”- короткий поетичний енциклопедичний довідник українських народних свят від січня до грудня. Тут картинні зображення звичаїв, розкриття походження і значення національних обрядових урочистостей, що є святами душі.

Під час подорожі в Україну в 1992 р. відвідала Суми. Завітала не випадково: найперш – щоб побачитись з рідним містом. Бентежне почуття помножилось, коли ступила на рідну землю і відчула тепло від зустрічі земляків. А до болю рідні Липки зворушили поетесу до сліз. Її приємно вразила наявність у рідному місті письменницької організації та активна діяльність «Просвіти». Побувала в Сумській Воскресенській церкві. Молилася за Україну, за щастя, за кращу долю, за народ, рідне місто. Побувати на рідній землі, послухати шелест лип, вдихнути терпкий запах полину, билинки якого заклала в томик Тараса Шевченка, що подарували їй сум’яни для Зої Когут виявилося найбільшим щастям на схилі літ.

Виступала з читанням своїх творів у Львові, Бориславі, Києві і Полтаві. Зоя Когут була членом Об'єднання Укр. Письменників «Слово». В 1996 р. Зою Когут прийняли до Спілки Письменників України. Зоя Ніконенко-Когут померла 30 квітня 1997 року. Поховали її на кладовищі Фавкнер у Мельбурні.

Грабовський

Деталі

Перегляди: 1303

Грабовський Павло Арсенович

Воронько

Деталі

Перегляди: 1264

Воронько Платон Микитович

Білоус

Деталі

Перегляди: 1420

 Білоус Дмитро Григорович

(1920 – 2004 р.р.)

Майбутній поет і перекладач народився 24 квітня 1920 року в селі Курмани на Сумщині. Він був десятим у родині Григорія Миколайовича і Ганни Давидівни Білоусів, що налічувала одинадцятеро дітей. Сім’я була бідна, але дружна. В ній панував справжній культ книги, і односельці ходили “до Білоусів по книжки”, як до громадської бібліотеки. Білоуси були типовими сільськими інтелігентами початку 20 століття.

Під час голодомору 1932-33 років Дмитро вижив чудом, завдяки брату Олексі, який влаштував його в дитячу колонію, керовану відомим педагогом Антоном Макаренком. Врятований від голоду і хвороби, Дмитро Білоус завдяки родинній науці і працелюбству зміг вступити до Харківського університету, та на голову народові впала війна , і тисяча студентів-добровольців, сформованих в студбат, вирушили на фронт. Тяжко пораненого Дмитра Білоуса винесли з поля бою і відправили в глибокий тил, у місто Красноярськ, де лікарі цілий рік боролися за його життя. Підлікувавшись у Красноярському шпиталі, Д.Білоус починає працювати в Москві на радіостанції, яка вела мовлення для партизан і населення окупованої німцями України.

1945 року закінчив філологічний факультет і аспірантуру Київського університету імені Тараса Шевченка. Перед цим працював у журналі “Вітчизна”, потім був відповідальним секретарем журналу “Дніпро”.

Білоусова творчість іде від життя. Конкретні мішені для сатири були і в потьмарені війною юнацькі роки. Д.Білоус, працюючи на радіостанції разом із П.Панчем, Ол.Копиленком та Я.Галаном, виступав перед мікрофоном, писав антифашистські твори. Це були гострі політичні памфлети, епіграми, що звучали в ефірі в радіожурналі “Сатиричний залп”, друкувалися в “Перці”.

“Веселкова”сторінка в долі, життєписі і творчості Дмитра Білоуса відкрилася того доброго дня, коли поет прийшов до “Веселки” і приніс свій перший рукопис. Було це далекого 1958 року. У цьому видавництві світ побачили: “Про чотириногих, рогатих і безрогих”(1959), “Упертий Гриць”(1959), “Пташині голоси”(1961), “Лікарня в зоопарку”(1962), “Турботливі друзі”(1970), “Сад на Лисій горі”(1972), “Веселий кут”(1979), “Гриць Гачок”(1986).

Тематична збірка “За Україну молюся”- короткий поетичний енциклопедичний довідник українських народних свят від січня до грудня. Тут картинні зображення звичаїв, розкриття походження і значення національних обрядових урочистостей, що є святами душі.

Віршовані зразки ділової мови поет подає в гумористичному циклі “У державі Зелен-Діброві”. Хто б міг подумати, що про ділові документи, про офіційний стиль можна писати...віршами для дітей. Д.Білоус робить це не тільки без будь-якого насилля над мовою, під його пером і документи, їх точність і однозначність набувають краси.

Вірші Д.Білоуса, які оспівують красу і велич української мови, сповнені також поваги до різних мов світу, насамперед слов’янських – болгарської, білоруської, російської. Для українського поета-перекладача слово в поезії немислиме без його “комунікативної функції”. Слово Білоуса недарма тяжіє до граничної чіткості виразу, якої потребують такі поетичні жанри, як вірш-коментар, сонет, скоромовка, загадка.

Найважливіше для Білоуса бути зрозумілим. Твори поета з однаковим інтересом читають третьокласники і вчителі, молодь і люди похилого віку. У золотих копальнях рідної мови поет-дослідник видобуває багаті руди, з яких виплавляє прекрасні коштовності. Натхненно й плідно працював Д.Білоус в останні роки, підготувавши іще чотири нов і книги для дітей: “Їжакова канцелярія”, “Абеткові істини”, “Пернате царство” та “Веселий розмай”.

З’явилися ще й такі його книги, як “Ромен хіба не родич Рима” та остання, посмертна, яка має цікаву й мудру назву - “Безцінний скарб” – вірші про українську мову, за появу якої він так уболівав, переживав, але не дочекався її виходу.

Д.Білоус успішно поєднував власну творчість і роботу з молоддю – працював у кабінеті молодого автора при СПУ, очолював літературну студію при видавництві “Молодь”. Його школу майстерності пройшло багато сучасних письменників. Був удостоєний високого звання лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка за збірку “Диво калинове” як кращий твір літератури і мистецтва для дітей та юнацтва у 1990р., премій імені М.Рильського (1976) за переклади творів болгарських поетів, імені Лесі Українки (1997) за збірку “Чари барвінкові” – книгу філологічних навчань та розваг, імені Олени Пчілки – за видання “За Україну молюся”.

14 жовтня 2004 р. відомий поет, прославлений перекладач, невтомний трудівник літератури, людина-бджола, як його любовно називали, патріарх нашої поезії, академік Дмитро Григорович Білоус помер. Зупинився на півдорозі, сповнений творчих задумів і нездійснених планів, енергії й наснаги, любові до людей і до життя... Справжній патріот, захисник української мови, дбайливий оберігач її безцінного скарбу, борець за її чистоту, виступав проти її недругів, ворогів-шовіністів, невігласів, глумителів над нею і закликав берегти її, як кожну мову у світі.

Багряний

Деталі

Перегляди: 1326

Іван Павлович Багряний
(1906 – 1963)

Іван Павлович Багряний (Лозов’яга) – визначний український письменник, політичний діяч, лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка (1992р.).

Народився у м.Охтирка у сім’ї муляра. Скінчив в Охтирці вищу початкову школу і 1922 року – художньо-керамічну школу у Краснопіллі. До літературної праці І.Багряний прилучився ще у школі, редагуючи й випускаючи шкільний журнал, а друкуватися почав із 1925 року. До квітня 1932 року – до свого першого арешту – написав і видрукував у різних журналах та видавництвах збірку “Чорні силуети. П6ять оповідань”, поему “Ave Marie”, віршований роман “Скелька”, збірку поезій “До меж заказаних”, збірку нарисів “Крокви над табором”, десятки віршів і поем.

Як письменник, публіцист і політичний діяч І.Багряний формувався у складний період після Першої світової війни та наступних суспільних потрясінь. По закінченні Краснопільської художньо-керамічної школи він працював то на Тростянецькій цукроварні замполітом і секретарем заводського осередку комсомолу, то в охтирській міліції, обіймаючи посаду окружного політінспектора, то був старшим політруком учбового пункту зборів військової підготовки допризовників та секретаря територіального комсомольського осередку. Працював і вчителем малювання в Охтирській колоніх для безпритульних та сиріт. У 1925 році вийшов із комсомолу.

Щоб глибше пізнати життя і “збагатитись враженням”, він побував на Донбасі, Кубані, у Криму. Деякий час працював ілюстратором-каліграфом у кам’янець-подільській газеті “Червоний кордон”, у якій видрукував кілько своїх творів – вірші “Нота чернозему (з блокнота мандрівника)” та “Піонери”.

Восени 1926 року І.Багряний вступив до Київського художнього інституту. Та навчання тут видалося дуже складним. Як він писав у серпні 1927 року в листі на ім’я ректора КХІ, постійне перебування в матеріальній скруті, відсутність навчального приладдя й матеріалу для фахових дисциплін не давали змоги продовжувати навчання.

І.Багряний, побувши в літературній спілці “Плуг”, вийшов із неї і вступив до організації “МАРС”, зблизився з В.Підмогильним, Є.Плужником, Б.Антоненком-давидовичем, Г.Косинкою, Т.Осьмачкою та іншими. Київські літератори охоче ввели у своє кого молодого талановитого поета, який на той час активно співпрацював і друкувався в журналах “Глобус”, “Всесвіт”, “Життя і революція”, “Червоний шлях”, “Плужанин”, “Нарт”, “Кіно”, “Червоні квіти”.

Після жовтневої революції і громадянської війни настали часи відносного спокою і відбудови, І.Багряного радувала ця відбудова, він був її учасником і співцем. Та молодий поет бачив і те, що сподівання людей на покращення життя поступово виявляються марними, що на зміну прийшло нове гноблення більшості людей меншістю – учорашніми революціонерами. Нав’язані у кривавій бійні більшовизм та інретнаціоналізм виявилися нічим іншим, як новою формою її колонізації та імперського гноблення.

О краю мій! О мій народе сірий!
У перший раз ( за скільки це віків?)
Підвів ти голову, затуркану без міри…
І знов хотять зіпхнути тебе в прірву,
У прірву рабства, в царство батогів.
(“Газават”, 1927)

І ось 16 квітня 1932 року – арешт І.Багряного і звинувачення в контреволюційній діяльності. Яких же поглядів дотримувався 26-річний поет, що його доля змусила у слідчому ізоляторі визначати лінію своєї поведінки? У “Свідченні” від 25 квітня 1932 року він, зокрема, писав: “…Моя ж місія в тому, щоб, бувшм українським письменником, залишатися ним до кінця, дбаючи про поширення національної свідомості своєю творчістю…”. Це позиція і кредо письменника. А якщо ще врахувати, що у пролозі до поеми “Ave Marie” в листі до уявного друга І.Багряний писав: “…Не іменуй мене поетом, друже мій… Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі. Я хочу бути тільки нею, І сьогодні я цього нейбільше хочу…”, - то стає повністю зрозумілим прагнення поета до чесного служіння своєму знедоленому народові.

25 жовтня 1932 року письменника на три роки було відправлено на спецпоселення до Далекого Сходу, що й відбилося у творчості. Майже шість років поневірянь по спецпоселеннях Далекого Сходу і таборах БАМЛАГу довершували формування світогляду І.Багряного. він на власні очі побачив “дєла” будівничих “нєоб’ятной родіни”. Та, мабіть, останню крапку в тому формуванні було поставлено під час другого арешту (16 червня 1938 року) і майже дворічного сидіння під слідством у Харківському НКВС.

І.Багряному було пред6явлено нове звинувачення, тепер уже як учасникові чи навіть керівникові націоналістичної контреволюційної організації. Акта про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутим проти нього обвинувачення І.Багряний не підписав. Справу було повернено на дослідування, яке тривало майже рік. А 1 квітня 1940 року було ухвалено постанову, в якій зазначалося, що всі свідчення про контреволюційну діяльність відносяться до 1928-1932 рр., за що підслідний уже був засуджений, а “… інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов6яги слідством не добуто…”. Хворий, знесилений, але не скорений письменник повернувся в Охтирку. Та й хіба можна було скорити людину, яка і в камері смертників вірила:

І ми не вмрем!
Нас не зітруть із рубрики!
Ми оживем в страшнім вогні стихії.
Ми ще каратимем хамів Мечем Республіки
На місці лобнім, там, біля Софії.
(З камери смертників. 1939)

Деякий час І.Багряний перебував в ополченні. Під час нацистської окупації Охтирки працював і декоратором у місцевому театрі, і редактором газети “Голос Охтирщини” Випадково уникнув розстрілу німцями.

У 1943 році він переїхав до Галичини, де став до лав українських повстанців, що боролися проти німецьких нацистських завойовників.

По закінченні війни І.Багряний опинився в Німеччині, в Новому Ульмі, і активно включився в роботу української еміграції. Займатися публіцистикою і політикою його змусили обставини. Разом зі своїми друзями-однодумцями він енергійно і запалом заходився організовувати Українську Революційно-Демократичну партію (УРДП), в якій згуртував найкращі сили свідомих людей зі східних і центральних областей України. Від Другого надзвичайного з’їзду УРДП (травень 1948р.) і до останнього дня життя – 25 серпня 1963 року – І.Багряний її незмінний генеральний секретар. Письменник підготував та виголосив на з’їздах і пленумах доповіді з теоретичних, організаційних та інших питань поточного життя партії, склав понад двісті статей, звернень, памфлетів, які друкувалися переважно в “Українських вістях” – газеті, котру він започаткував і тривалий час редагував у Новому Ульмі, та в журналі “Наші позиції”, який був органом ЦК УРДП.

У 1946 році І.Багряний написав відомий памфлет “Чому я не хочу вертатись до СРСР?”, щоб привернути увагу світової громадськості і урядів демократичних країн до долі отих страдників, що пройшли через сталінське пекло і не хочуть (а точніше – не можуть) повертатися на “родіну”. Памфлет мав великий успіх. Він був перекладений багатьма мовами і відіграв значну роль у вирішенні долі нашої політичної еміграції. Сталінським людоловам було поставлено заслін, і десятки тисяч емігрантів попливли до берегів США, Канади, Австралії, Бразилії, Аргентини та інших країн.

І.Багряний був членом, а пізніше і головою виконавчого органу УНР, а в останніх роках свого життя і її віце-президентом. Був членом об’єднання українських письменників “Слово” з осепедком у Нью-Йорку і в 1958 році особисто взяв участь у Всеміграційному з’їзді письменників.

Ім’я І.Багряного було невідоме широкому загалу читачів в Україні упродовж майже півстоліття. Лише в час, коли рухнула більшовицька імперія, він повернувся до нас своїми творами. Реабілітований згідно статті першої Закону УРСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17 квітня 1991 року.

В США діє благодійна організація-фундація ім.І.Багряного, яку очолює Анатолій Лисий (громадянин США українського походження, уродженець с.Підлипного Конотопського району). Її головне завдання – продовження ідей І.Багряного через публікацію й поширення його творів і книг, споріднених його ідеям.

У 1992 році І.Багряному було посмертно присуджено Державну премію України ім.Т.Г.Шевченка за романи “Тигролови” і “Сад Гетсиманський”. В м.Охтирка у 1991 році з нагоди 85-річчя від дня народження І.Багряного на одному з будинків встановлено меморіальну дошку і одну з вулиць Охтирки названо його ім’ям.

Наприкінці 1993 року архів І.Багряного, зібраний його дружиною і другом Галиною Багряною, було передано в Центральний державний архів-музей м.Києва, дещо передано і в музей м.Охтирки.