Білоус Дмитро Григорович

(1920 – 2004 р.р.)

Майбутній поет і перекладач народився 24 квітня 1920 року в селі Курмани на Сумщині. Він був десятим у родині Григорія Миколайовича і Ганни Давидівни Білоусів, що налічувала одинадцятеро дітей. Сім’я була бідна, але дружна. В ній панував справжній культ книги, і односельці ходили “до Білоусів по книжки”, як до громадської бібліотеки. Білоуси були типовими сільськими інтелігентами початку 20 століття.

Під час голодомору 1932-33 років Дмитро вижив чудом, завдяки брату Олексі, який влаштував його в дитячу колонію, керовану відомим педагогом Антоном Макаренком. Врятований від голоду і хвороби, Дмитро Білоус завдяки родинній науці і працелюбству зміг вступити до Харківського університету, та на голову народові впала війна , і тисяча студентів-добровольців, сформованих в студбат, вирушили на фронт. Тяжко пораненого Дмитра Білоуса винесли з поля бою і відправили в глибокий тил, у місто Красноярськ, де лікарі цілий рік боролися за його життя. Підлікувавшись у Красноярському шпиталі, Д.Білоус починає працювати в Москві на радіостанції, яка вела мовлення для партизан і населення окупованої німцями України.

1945 року закінчив філологічний факультет і аспірантуру Київського університету імені Тараса Шевченка. Перед цим працював у журналі “Вітчизна”, потім був відповідальним секретарем журналу “Дніпро”.

Білоусова творчість іде від життя. Конкретні мішені для сатири були і в потьмарені війною юнацькі роки. Д.Білоус, працюючи на радіостанції разом із П.Панчем, Ол.Копиленком та Я.Галаном, виступав перед мікрофоном, писав антифашистські твори. Це були гострі політичні памфлети, епіграми, що звучали в ефірі в радіожурналі “Сатиричний залп”, друкувалися в “Перці”.

“Веселкова”сторінка в долі, життєписі і творчості Дмитра Білоуса відкрилася того доброго дня, коли поет прийшов до “Веселки” і приніс свій перший рукопис. Було це далекого 1958 року. У цьому видавництві світ побачили: “Про чотириногих, рогатих і безрогих”(1959), “Упертий Гриць”(1959), “Пташині голоси”(1961), “Лікарня в зоопарку”(1962), “Турботливі друзі”(1970), “Сад на Лисій горі”(1972), “Веселий кут”(1979), “Гриць Гачок”(1986).

Тематична збірка “За Україну молюся”- короткий поетичний енциклопедичний довідник українських народних свят від січня до грудня. Тут картинні зображення звичаїв, розкриття походження і значення національних обрядових урочистостей, що є святами душі.

Віршовані зразки ділової мови поет подає в гумористичному циклі “У державі Зелен-Діброві”. Хто б міг подумати, що про ділові документи, про офіційний стиль можна писати...віршами для дітей. Д.Білоус робить це не тільки без будь-якого насилля над мовою, під його пером і документи, їх точність і однозначність набувають краси.

Вірші Д.Білоуса, які оспівують красу і велич української мови, сповнені також поваги до різних мов світу, насамперед слов’янських – болгарської, білоруської, російської. Для українського поета-перекладача слово в поезії немислиме без його “комунікативної функції”. Слово Білоуса недарма тяжіє до граничної чіткості виразу, якої потребують такі поетичні жанри, як вірш-коментар, сонет, скоромовка, загадка.

Найважливіше для Білоуса бути зрозумілим. Твори поета з однаковим інтересом читають третьокласники і вчителі, молодь і люди похилого віку. У золотих копальнях рідної мови поет-дослідник видобуває багаті руди, з яких виплавляє прекрасні коштовності. Натхненно й плідно працював Д.Білоус в останні роки, підготувавши іще чотири нов і книги для дітей: “Їжакова канцелярія”, “Абеткові істини”, “Пернате царство” та “Веселий розмай”.

З’явилися ще й такі його книги, як “Ромен хіба не родич Рима” та остання, посмертна, яка має цікаву й мудру назву - “Безцінний скарб” – вірші про українську мову, за появу якої він так уболівав, переживав, але не дочекався її виходу.

Д.Білоус успішно поєднував власну творчість і роботу з молоддю – працював у кабінеті молодого автора при СПУ, очолював літературну студію при видавництві “Молодь”. Його школу майстерності пройшло багато сучасних письменників. Був удостоєний високого звання лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка за збірку “Диво калинове” як кращий твір літератури і мистецтва для дітей та юнацтва у 1990р., премій імені М.Рильського (1976) за переклади творів болгарських поетів, імені Лесі Українки (1997) за збірку “Чари барвінкові” – книгу філологічних навчань та розваг, імені Олени Пчілки – за видання “За Україну молюся”.

14 жовтня 2004 р. відомий поет, прославлений перекладач, невтомний трудівник літератури, людина-бджола, як його любовно називали, патріарх нашої поезії, академік Дмитро Григорович Білоус помер. Зупинився на півдорозі, сповнений творчих задумів і нездійснених планів, енергії й наснаги, любові до людей і до життя... Справжній патріот, захисник української мови, дбайливий оберігач її безцінного скарбу, борець за її чистоту, виступав проти її недругів, ворогів-шовіністів, невігласів, глумителів над нею і закликав берегти її, як кожну мову у світі.